Соломон перехилився через стіл і торкнувся його руки.
– Знаєте, що нам треба зробити? – мовив він. – Випити коньяку. Найкращого, який тут знайдеться.
Вони випили коньяку, а тоді Соломон сказав, що має зустрітись у себе в конторі з одним композитором.
– Він трохи пришелепкуватий, – зауважив Соломон. – Мовляв, може прийти до мене тільки в суботу пополудні. Це, каже, його щасливий день. Я двічі пропустив через цього сучого сина поїздки до Палм-Спрінгса й один вихідний на лижах. – Він усміхнувся, а тоді запитав: – А ви не хотіли б узятися до музичного бізнесу, Аллене?
– Ні, дякую, – мовив Стренд і подивився вслід Соломонові, що рушив через залу до дверей, – живе втілення успіху й міцного здоров'я. Йдучи повз столики, Соломон великодушно махав рукою приятелям – як ото папа благословляє паству.
Він стояв на центральному вокзалі, чекаючи поїзда о третій двадцять одна до Коннектікуту, Молода пара – високий хлопець і гарненька, набагато нижча за нього дівчина – так цілувалися на прощання, ніби розлучались на вічність. Спершу Аллен зацікавлено втупився в тих двох, але потім зніяковів, побачивши, як відверто, аж непристойно обіймаються вони на людях. Ідучи містом від ресторану до вокзалу, він думав про Джіммі, що, одурманений жінкою, кинувся в бозна-яку авантюру; про Керолайн, яка, коли вірити анонімній дружині викладача біології, крутить голови всім чоловікам і – подумати тільки! руйнує сім'ю; про Елінор, що забилась у маленьке містечко в Джорджії; бо вона, мовляв, не може жити без чоловіка, якого обрала і який обрав її. Згадка про те, що решту вихідних доведеться провести самому на безлюдному холодному подвір'ї школи, засмутила Аллена більше, ніж будь-коли. Місто збудило в ньому колишній його дух. Уперше він обурився, що Леслі немає поруч. «Вона собі витає у хмарах!» – згадав він про її лист. Він теж міг би витати у хмарах, якби був у Парижі. Аллен відвернувся від хлопця й дівчини, що й досі стояли, притиснувшись одне до одного, і пішов до телефонів-автоматів. Він знайшов у майхеттенському довіднику номер і завагався. Нарешті опустив монету й набрав номер. Він зачекав, поки пролунало десять гудків. Трубки ніхто не взяв. Юдіт Кінлін не було вдома. Стренд повісив трубку, забрав назад монету й поспішив до платформи, вхід на яку був уже відкритий. Він устиг до останнього вагона саме в ту мить, коли поїзд уже рушав. Шукаючи вільного місця, Аллен знову побачив низеньку дівчину, що цілувалася з хлопцем біля входу на перон. Вона плакала, притуляючи до очей хусточку. «Жінки щасливі, – подумав Аллен, сідаючи біля вікна напроти дівчини. – Вони можуть виплакатись…» Він навіть хотів був сісти ближче до дівчини, щоб заспокоїти її, а може, й самого себе. Та він ніколи в житті не залицявся до дівчат, і навряд чи варто починати тепер.
Самотній і до гіркоти доброчесний, гріховний у намірах і пригнічений докорами грішного сумління, так ніколи й не скуштувавши втіхи від гріхопадіння, проклинаючи себе за те, що не здогадався подзвонити Юдіт Кінлін уранці, коли прокинувся, і сповістити, що він у Нью-Йорку, Аллен зажурено втупив очі за вікно. Поїзд виїхав із тунелю під Парк-авеню й погуркотів далі в усе тьмянішому світлі зимового дня.
У Нью-Хейвені, де Стренд мав пересісти на інший поїзд, який ішов на північ, він побачив, що дівчина давно перестала плакати, причепу; рила обличчя – ретельно підпудрила щічки й поклала свіжі рум'яна – і тепер жваво розмовляла з молодиком у довгому хутряному пальті, який сів до вагона в Стемфорді.
Стренд мимоволі згадав про Ромеро та його стриптизницю. «У житейських справах – скажімо, заговорити до незнайомої дівчини в поїзді – Ромеро куди досвідченіший, ніж його вчитель історії», – подумав він.
Погода з нього просто знущалася. Ранок у неділю видався ясний, сонячний, кілька хлопців, що залишилися на вихідні в школі, ганяли на подвір'ї м'яча, і їхні крики, веселі й молоді, залітали до Аллена крізь відчинене вікно. Він ніколи не мав ні хисту, ні часу грати в м'яча, коли був хлопцем, і дзвінкі голоси за вікном цього осіннього погожого дня примусили його із сумом подумати про втрачені неповторні дні юності, дні, яких він не вмів тоді по-справжньому оцінити.
На душі в Аллена було гірко й самотньо. Останнім часом він не раз ходив післяобідньої пори з міс Коллінз до містечка пити чай. Йому подобався її спокійний голос, те, що вона не любила шкільних пліток, її скромні розповіді про свою майбутню книжку, – міс Коллінз саме працювала над нею, – присвячену американським романістам тридцятих років. Двічі вона приносила із собою роботи, які писав у неї на уроці Ромеро і які, на її думку, були особливо вдалі. Міс Коллінз заливалася рум'янцем, коли Стренд хвалив її за те, що вона зуміла знайти підхід до норовистого хлопця. Тепер він вирішив запросити її на обід, та коли набрав номер, стара мати, – міс Коллінз жила з матір'ю – с казала, що дочка на один день поїхала до Нью-Йорка. «Не щастить мені з учительками англійської – і вчора й сьогодні», – іронічно подумав Стренд і поклав трубку.