Я знаю, ви думаєте, що я схиблений, бо весь час торочу: «пуерторіканець, пуерторіканець…» Але того, що ви для мене зробили, ви б ніколи не зробили для жодного з білих учнів, хай би який здібний він був. І зробили ви це для мене тільки через те, що я, незалежно від моїх здібностей, – не білий. Принаймні за вашими стандартами. А я не вмію приймати милостиню. І даремно я пробував приймати її. Тепер – кінець.
Я знаю, що ви скажете: а ось Роллінз, мовляв, не гребує приймати милостиню, і стане гідним громадянином, і зробить честь Данберрі і своїй родині, своїй расі та чотирнадцятій поправці до конституції Сполучених Штатів. Однак те, що в нас із ним темна шкіра, ще не означає, ніби ми однакові, його родина вже давно зробила великий стрибок угору, і все, що їм лишається, це – дертися вище. А я сиджу в багнюці на дні безодні і драбини ніде не бачу.
Але ви заслуговуєте того, щоб знати про одну річ. Листи, які вкрав Хітц, я одержав від Керолайн. То були любовні листи. Все почалося з жарту, але потім це перестало бути жартом. Принаймні для мене. Я забрав собі в голову, що вона пише щиро. А виявилося – ні. Одразу після Дня подяки я поїхав до неї в коледж, бо вона писала, що хотіла б зі мною зустрітись, і я відповів, що приїду. Але Керолайн там не було. Я стовбичив із валізою в руці, як останній йолоп. Коли побачите її, скажіть, нехай більше так не жартує з хлопцями…»
Дочитуючи листа, написаного набагато чіткіше, ніж будь-яка шкільна робота Ромеро, Стренд у останньому абзаці виразно побачив перед собою ображеного юнака, над яким поглумилися. Далі було тільки два рядки:
«Якщо ви бажаєте добра отому жирному Хітцові, скажіть йому, що як я сяду в тюрму, то хай краще ховається, коли я звідти вийду.
Щиро ваш Хесус Ромеро»,
«От і ще одну битву програно, – подумав Стренд. – Цього й слід було сподіватися. Хоч Ромеро зовсім юний, а збагнув, що його жде в житті. Гот, приречений перебувати за брамою, надто гордий, щоб замаскуватись і проникнути всередину ворожої фортеці. Історія, зрештою, на його боці». Стренд зітхнув і стомлено потер очі. Згорнувши листа, поклав його назад у конверт і сховав до кишені піджака. Колись він покаже його Керолайн.
Розділ восьмий
Різдво випадало на понеділок, і канікули починались у п'ятницю пополудні. Аллен з Елінор ще встигали виїхати після уроків до аеропорту Кеннеді й зустріти літак компанії «Трансуорлд Ер Лайнз», яким привітала Леслі. Серед тижня: подзвонив Хейзен, і Стренд сказав йому, що немає потреби посилати машину до Данберрі. Керолайн прилетить у аеропорт близько першої години, зачекає там, і вся родина поїде до Істхемптона разом. Хейзен розмовляв з Ромеро й повідомив, що той дурний хлопець досі наполягає, щоб на суді його визнали винним. Ромеро сказав Хейзенові, ніби цілком задоволений містером Холлінгзбі й не хоче, щоб Хейзен марнував час і приїздив на суд.
– Хлопчисько безнадійний, – підсумував Хейзен. – Хоч би що ми для нього робили, користі він з того не матиме. Ну гаразд, до зустрічі в п'ятницю!
Алленові було приємно, що Елінор з ним, хоч він і бачив, як важко дочці прикидатися спокійною і веселою. Він знав: Елінор робить це задля нього – і був їй вдячний. Він намагався не помічати, як на кожен телефонний дзвінок вона схоплювалась і хапала трубку; як напружено лунав її голос, коли вона гукала: «Алло!» Та Джузеппе їй не дзвонив і вона йому теж. Пізно ввечері, коли Елінор думала, що батько спить, він чув, як вона неспокійно ходить по квартирі.
Двічі, коли дочки не було вдома, він пробував подзвонити Джузеппе, але той, почувши Алленів голос, відразу клав трубку. Елінор про ці дзвінки нічого не знала.
Вона запитала в батька, що нового у Керолайн і Джіммі. Перед самим від'їздом із Джорджії Елінор одержала від матері листа і знала про її тріумф з двома картинами, а також про те, що Леслі захотіла побути в Парижі ще трохи. Елінор сказала, що в своїх листах мати схожа на захоплену дівчинку і це, мовляв, смішно й приємно. Вона, мовляв, і раніше здогадувалася про те, що в матері справжній хист, і тепер, коли його нарешті визнали, дуже рада за неї, хай він навіть і проявився поки що тільки в двох картинах.