– Ось побачиш, – казала Елінор батькові, – тепер мати працюватиме, мов одержима, і ти радітимеш, коли вона знаходитиме хвилину зварити тобі вранці чашку кави.
Стренд ретельно просіював для неї новини про Керолайн та Джіммі. «Досить з неї і цього гнітючого очікування та страху почути щось таке від Джузеппе або й гірше – від когось про Джузеппе, – міркував Аллен. – їй тільки й бракувало хвилюватися за сестру та брата». Отож він тільки показав Елінор листа від Керолайн, в якому та писала, що її обрали «міс Болільницею». Повертаючи листа батькові, Елінор засміялася:
– Я бачу, моя сестричка вбивається у пір'я з великим шумом!
– Що правда, то правда, – погодився Стренд. Якби він показав їй листа від дружини викладача біології та від Ромеро, то Елінор зрозуміла б, що то насправді за шум, І навряд чи відгукнулася б про сестру так весело.
Про Джіммі Аллен сказав тільки, що той поїхав до Голлівуда на нову роботу й заробляє там значно більше, ніж на колишній. Розповів також, що Джіммі став великим франтом і набув звичку випивати за вечерею три мартіні.
В Елінор скривилося обличчя, коли вона про це почула.
– Отже, вперед і вгору! Підкоряючи на своєму шляху всі серця й голови! Принаймні він не обернувся на цілковитого нікчему, яким мало не став, коли ми всі жили в Нью-Йорку. Він, надсилає вам гроші?
– Нам гроші не потрібні, – коротко відказав Аллен.
Елінор сумно подивилася на батька.
– А знаєш, тобі теж не завадило б купити собі два-три гарні костюми.
Але більш вона про це нічого не казала.
Дорога від школи до аеропорту старим фургончиком була досить приємна. День видався погожий, машин їхало небагато. Елінор вела фургончик обережно, вміло, і в них вистачило часу зупинитися за Грінвічем і пообідати в дуже милому кафе, рекламу якого Елінор побачила в «Нью-Йоркері». Обох – і дочку, й батька – дуже потішили погляди, якими зустріли їх відвідувачі кафе: захопленими – її і чи то заздрісними, чи то несхвальними – його.
Вона стисла його руку й прошепотіла:
– Вони гадають, що ти старий зальотник, який чкурнув зі своєю секретаркою погуляти!
– Може, колись я й спробую так зробити, – відповів Аллен, сміючись. – Якщо вже я такий невідпорний. От тільки спершу мені доведеться найняти секретарку. – Та коли Елінор пішла до туалетної кімнати причесатись, Аллен згадав про Юдіт Кінлін, про дівчину з хлопцем у хутряному пальті в поїзді, і йому стало цікаво, що було б, якби він кудись поїхав на вихідні з чужою жінкою, і чи взагалі колись так буде.
Підійшовши до виходу з митниці,, щоб там зачекати Леслі й Лінду, вони побачили Керолайн. Дівчина радісно заверещала, кинулась до них і спочатку міцно обняла батька, а потім сестру.
– Тату, – мовила вона з докором, – чого ж ти нічого мені не сказав! Я думала, вона й досі скніє в Джорджії. Оце сюрприз! А де твій красень чоловік, Елінор?
– Скніє, – кинула Елінор. Тоді ступила крок назад. – Дай-но я подивлюся на тебе!
Керолайн стала в промовисту позу манекенниці: ноги широко розставила, однією рукою вперлася в бік, другу в жесті танцюристки підняла над головою.
– Як я тобі подобаюсь у своєму новому вигляді?
– Вигляд цілком пристойний, – сказала Елінор. – Тепер я навіть рада, що мій чоловік у Джорджії. – Вона застережливо поглянула на Аллена, і той збагнув: Елінор не хоче розповідати Керолайн, чому Джузеппе лишився в Джорджії і чого вона боїться. – Ти начебто трохи схудла?
– Вони щодня намагаються заганяти мене до смерті! – відповіла Керолайн.
– Тобі так личить.
«Оцінка Елінор досить таки стримана», – подумав Аллен. Він був певен: Керолайн тепер одна з найчарівніших дівчат, яких він бачив у своєму житті. Обличчя в неї стало привабливіше, очі іскрилися здоров'ям і радістю, шкіра була чиста, свіжа, рум'яна, довгі ноги – гарні й міцні. Зі своїм новим носом і набутою за останній час упевненістю в собі Керолайн перестала бути схожою на нього, зате почала навдивовижу нагадувати юну Леслі. Приємніше порівняння годі було й придумати. Згадавши про листи, про які врешті доведеться з нею говорити, Аллен спробував знайти в ній бодай якісь ознаки розбещеності. Однак не знайшов. Керолайн виглядала цнотливою, по-дитячому невинною.
Коли з митниці потяглася вервечка пасажирів, швидко підійшов Хейзен.
– Привіт усім! – кинув він, тиснучи руку Стрендові, і на мить завагався, коли до нього підійшла Керолайн, міцно обняла його й підставила для поцілунку щоку. Нарешті він поцілував її. А коли привіталася Елінор, Хейзен вагався трохи довше, але потім поцілував і її. – Я боявся, що спізнюся. Рух за містом жахливий! П'ятниця, та ще й перед святом! Ну, Лінда завжди виходить остання, з будь-якого літака. Поки вернеться по забуті речі, поки підфарбується, то літак уже готовий летіти назад.