Бурмотіння Елінор стихло. Потім він почув, як Леслі голосно промовила:
– Ти зробила дуже правильно. Це ж просто жах! І якщо я його побачу, то так йому й скажу. Коли він такий дурний і впертий, щоб ризикувати власним життям, то це його справа. А вимагати, щоб і ти важила своїм життям, – це неподобство! – І обернувшись, мовила: – Аллене, я сподіваюся, ти сказав Елінор те саме!
– Тільки ще міцнішими словами, – відповів Аллен.
– Ти пробував поговорити з Джузеппе?
– Я двічі йому дзвонив. Він клав трубку відразу, як тільки чув мій голос.
– Ти казав Расселові?
– Я вирішив, нехай це краще залишиться між нами.
– Певне, ти маєш рацію, – мовила Леслі, але в голосі її вчувався сумнів.
«Цікаво, – подумав Аллен, – чи Елінор сказала матері про те, що намагатиметься забути свого чоловіка, а якщо не зможе, то повернеться до нього?» Проте він сподівався, що Елінор у своїй тихій розповіді не зайшла так далеко. Бо якщо вона про це сказала, то Леслі так стривожиться, що це затьмарить їй усю радість від несподіваного успіху у Франції – радість, яка буде вдвічі більшою, коли він скаже, що таки спробує влаштуватись учителем у американській школі в Парижі.
Коли вони приїхали до Хейзенового будинку на узбережжі, вже сутеніло. Рівно й тихо шумів. океан, а в чорній безодні неба блищали зорі. Стренд глибоко вдихнув холодне солоне повітря й, коли видихав, відчуб у горлі та легенях поколювання.
Хейзен сидів в одному з двох однакових шкіряних крісел з високими спинками, що стояли обабіч каміна. Охоплені полум'ям дрова стріляли синюватими й зеленавими іскрами. В кутку стояла ялинка, прикрашена лелітками й різнобарвними скляними кульками, в яких відбивалося тремке полум'я. Кімнату сповнювали пахощі глиці. В руці Хейзен тримав склянку, і, коли жінки пішли розпаковувати речі, він налив віскі з содовою й Алленові.
– Я вже й забув, як тут чудово! – вигукнув той. – І коли знову приїхав сюди, аж відчув у собі приплив свіжої сили. – Він сів у крісло напроти Хейзена й простяг ноги ближче до тепла, яке йшло з каміна. – Я хочу вам подякувати від усієї нашої сім'ї за це свято, а потім замовкнути і більш про це не говорити.
– Спасибі, – кивнув головою Хейзен. – Особливо за те, що більш про це не говоритимете. Дуже шкода, що Джіммі не зміг приїхати.
– Він у Каліфорнії.
– Я знаю, – мовив Хейзен. – Соломон казав мені.
– Він розповів вам усе?
Хейзен кивнув головою.
– Соломон робить із мухи слона. Честолюбний юнак побачив свій шанс і вирішив ним скористатися. Я певен, Соломон і не те витворяв, коли був у такому віці, як Джіммі. І я теж. Не треба бути щодо цього моралістами, Аллене.
– Коли я спробував дорікнути Джіммі, він сказав: «Рицарські часи минули».
Хейзен засміявся.
– Саме такого погляду й слід додержуватись! І минули вони давно.
– А як справи у вас?
– Звичайні дрібні прикрощі. – Хейзен здвигнув плечима, – Я вигнав Конроя.
– Отож я й здивувався, що в аеропорт приїхав не він.
– Мені стало відомо, що моя дружина, ота нікчема, платила йому, а він шпигував за мною. Ось чому того вечора в Турі вона так багато знала про вас і вашу сім'ю. А всі ці балачки про мораль.
«Бідолаха із сірим обличчям, – подумав Стренд про Конроя. – Він умів усе». Аллен пригадав, як Конрой міцно тримав його серед хвиль своєю тонкою рукою, переборюючи течію, пригадав, як обом було ніяково, коли Аллен почав дякувати йому за врятоване життя, і той принизливий чек на тисячу доларів від Хейзена. Згадалися й Хейзенові слова: «Для нього гроші – все. Він їх відкладає, мов хом'як». Навряд чи той чоловік думав про винагороду, коли Аллена потягло в океан і він кинувся за ним у хвилі. Мораль буває різна. Аллен знав, що марно просити Хейзена змінити рішення й дати Конрою ще один шанс. Зрада переважила колишні заслуги й відданість.
– Що ж, – мовив Хейзен, – зате Леслі, здається, просто в чудовій формі. Ви повинні дуже дякувати Лінді за те, що вона взяла її з собою до Парижа.
– Ця поїздка справді обернулася вигодою, – сказав Аллен без особливої радості. – Можливо, навіть завеликою.
– Що ви хочете цим сказати? – Хейзен глянув на нього скоса.
– Вона хоче повернутися туди.
– І що в цьому поганого?
– Вона хоче повернутися туди негайно.
– Он як!.. – Хейзен замислено втупився в склянку.
– Леслі, здається, взяла собі в голову, що чоловік, у чиїй майстерні вона працювала, зробить із неї генія.
– Вона так і сказала?
– Ну, не так пишномовно, – зауважив Аллен. – Вона хоче стати художницею і гадає, що саме в Парижі може здійснитися її мрія.