Аллен сів на канапу поруч із дочкою й ніжно взяв її за руку.
– Керолайн, – сказав він, – нам треба поговорити. Нам удвох.
– Та певно, що треба! – відповіла Керолайн. Тепер вона була сердита чи вдавала, ніби сердиться. – Чому мені ніхто не сказав, що Хесус був у тюрмі, а тепер його випустили під заставу і що його виключили зі школи й судитимуть?
– Ми не знали, що ти так цікавишся цим хлопцем. Не знали до останнього часу.
– Атож, цікавлюсь! І дуже цікавлюсь!
– Я зрозумів це, коли почув, що ви писали одне одному листи.
– Ти щось знаєш про ті листи?
– Чимало. Принаймні знаю про їхній зміст. Хоч я їх і не читав. Не хвилюйся, твої листи вже знищено.
– Я й не хвилююсь! – грубо відказала Керолайн.
– А ось – два листи, які залишились. – І Аллен дістав листи від Ромеро та дружини викладача біології. Він тримав їх у внутрішній кишені піджака – щоб на них випадково не натрапила Леслі. Поки Керолайн читала, він повернувся до неї спиною і дивився на океан. Потім почув, як рветься папір, і побачив, що дочка кинула клапті листів у невеликий камін, який сповнював Хейзенову бібліотеку теплом і затишком.
Керолайн заридала і, коли він підійшов до неї, обхопила його руками.
– Ох, тату, тату! – схлипувала вона. – Ну чому вони до мене прискіпуються? Чому пишуть про мене такі жахливі речі?!
– Бо ти була жорстока й завдала їм болю, – відповів Аллен, тримаючи дочку в обіймах, глибоко вражений її слізьми.
– Я просто розважалася, – ридала вона. – Більшість своїх листів Хесусові я переписала з листів, що їх одержували дівчата з моєї кімнати від своїх хлопців, або з «Коханця леді Четтерлей», або з Генрі Міллера. Мені хотілося здаватись досвідченою і сміливою, та я гадала, що він теж сміятиметься, бо ми з дівчатами сміялися, коли читали ті листи. Потім, коли він написав, що на День подяки приїде, я злякалася по-справжньому. Він писав так серйозно! А старший викладач Свенсон – ну, той просто ходив за мною по п'ятах, як хворий собака, і все торочив, нібито вони з дружиною і не торкаються одне одного й вона його скоро покине… І я зласкавилася над ним… Але сказала йому, щоб День подяки він провів зі своєю сім'єю. Мені довелося втекти й від нього, й від Ромеро, і на другий день після свята я поїхала до Тусона з одним футболістом. Він розказав мені про геть усі ігри, в яких брав участь від другого курсу в коледжі. В мене зроду не було ще такого нудного свята. Ось яка я штучка, тату! – Керолайн уже не плакала і з таким гнівом вимовила слово «нудного», ніби, наголошуючи на цьому, хотіла применшити свою вину.
Аллен зачекав, поки вона перестане схлипувати, й дав їй свого носовичка, щоб витерла сльози. На душі йому стало легше від того, що обидва листи нарешті згоріли. Дочка подивилася на нього з острахом.
– Ти думаєш, я розпусна, так? І збираєшся вилаяти мене?
– Якби я знав, що це допоможе, то вилаяв би. Але я не думаю, що ти розпусна. Я думаю, ти виявила легковажність, а це часом гірше, ніж бути розпусною. Чому ти поклала трубку, коли розмовляла з Ромеро й побачила мене?
– Мама знає про листи? – Керолайн зволікала час, і Аллен це розумів.
– Ні. І ніколи не дізнається, якщо ти не скажеш. То все ж таки, чому ти поклала трубку?
– Я просила пробачення за те, що мене не було в Арізоні, коли
він приїздив. І… – Вона підвела голову й зухвало глянула йому в очі. – Я запросила його сюди!
Аллен сів. Тепер він боявся, що розмова буде довга й неприємна,
– Це не твій дім, ти ж знаєш, Керолайн, – сказав він, намагаючись говорити спокійно.
– Я не запрошувала його спинитися тут. Я сказала, що зустріну» ся з ним у містечку,
– Коли?
– Він подзвонить і скаже.
– Чому ти хочеш його бачити?
– Бо він мене зачаровує! – вона вимовила де слово з якоюсь наче аж насолодою. – Він зачарував мене із самого початку, коли я побачила його за вечерею після отого фантастичного проходу на футбольному полі. Я розповіла про це мамі. Хіба вона тобі не казала?
– Мабуть, казала, тільки не такими словами. Ти його після того бачила?
– Ні. Тільки писала йому. Він такий запальний, такий розумний!.,
– Так, це правда. Що запальний, то запальний, – холодно зауважив Аллен. – Ти сама сказала, що злякалась його…
– Це одна з рис, яка в ньому приваблює. Решта хлопців, котрих я знаю… Отой викладач Свенсон… – Керолайн глузливо наморщила носа. – Всі вони з одного тіста – недопеченого. Якщо Хесус і досі хоче бачити мене, то я теж хочу зустрітися з ним.