Ромеро був у яскраво-зеленій, на кілька розмірів більшій куртці, в злинялих джинсах, у червоній лижній шапочці й пошарпаних гостроносих черевиках. Він почав відпускати вуса – тоненька чорна смужечка над верхньою губою робила його схожим на дитину, яка вимазала обличчя до дня всіх святих. У Данберрі він завжди косив чепурний одяг із магазину «Брати Брук».
– Ромеро?! – мовив Стренд. – Що ти тут робиш?
Він знав, що голос його прозвучав не дуже приязно.
– Я сказав Керолайн, що приїду, – відповів Ромеро без усмішки. –» Вона тут?
– Нагорі. Я її покличу. Заходь. – Стренд тримав двері відчинені.
– Ви не могли б їй сказати, що я чекаю її?
– Заходь і погрійся.
– Мені й так тепло. Я краще не заходитиму. Тут почекаю.
– Краще б ти з нею не зустрічався, Ромеро, – сказав Стренд.
– Вона сама захотіла зі мною зустрітися.
– І все ж я хотів би, щоб ти з нею не зустрічався.
Ромеро задер голову й голосно загукав:
– Керолайн!.. Керолайн!..
Стренд причинив двері. Ромеро на терасі все кликав і кликав: «Керолайн! Керолайн!» Аллен неквапом пішов нагору й постукав до дочки. Двері відчинились одразу. Керолайн була в пальті, на голові – шарф..
– Прошу тебе, Керолайн, – сказав Аллен, – нікуди не йди!
– Вибач, тату.
Дівчина прослизнула повз нього й хутко побігла сходами вниз.
Крізь вікна в коридорі на другому поверсі Аллен виглянув надвір. Ромеро тримав дверці таксі відчинені, і Керолайн сіла до машини. Ромеро за нею. Дверці причинились, і таксі поїхало, залишаючи за собою на свіжому снігу слід від коліс.
Стренд зійшов униз, знову сів біля вікна, що виходило на дюни та океан, і задивився, як із сірого неба в сірий океан падає сніг. Йому згадалися слова, що їх Керолайн указала за сніданком напередодні: «Це нещасливий будинок, нам треба тікати звідси. Негайно. Поки не пізно».
Коли повернулася Леслі, він розповів їй про Ромеро. Обличчя в неї було бліде й напружене. їй ще від учора нездужалося.
– Вона взяла з собою сумку? – спитала Леслі.
– Ні.
– Коли повернеться?
– Не сказала.
– Ти знаєш, куди вони поїхали?
– Ні.
– Сьогодні погода не для прогулянок, – мовила вона – Пробач, Аллене, ти не проти пообідати без мене? Я, мабуть, піду нагору й ляжу.
– Я можу тобі допомогти чим-небудь?
– Застрель Ромеро!.. Пробач мені.
Аллен дивився, як вона поволі рушила сходами нагору, тримаючись? за поручні.
Вже посутеніло, хоч було тільки початок на п'яту, коли Аллен почув, як до будинку під'їхала машина. Він поспішив до дверей. Сніг падав ще густіший. Аллен побачив, як відчинилися дверці таксі й вийшов Ромеро. Потім вистрибнула Керолайн і побігла по снігу до тераси. Вона прослизнула повз батька, не мовивши й слова, і подалася нагору. Голову Керолайн тримала так низько, що Аллен не побачив її обличчя. Ромеро стояв біля таксі й дивився на Стренда. Хлопець уже хотів був сісти в машину, але передумав, неквапом зачинив дверцята й підійшов до свого колишнього вчителя.
– Я привіз її цілою й здорового, містере Стренд, – сказав він. – Якщо ви турбувалися… – Ромеро говорив чемно, але його темні очі дивилися з-під яскравої вовняної шапочки насмішкувато.
– Я не турбувався.
– А слід було б, – сказав Ромеро. – Вона хотіла поїхати зі мною до Уотербері. Сьогодні ввечері. Сподіваюся, ви раді, що я їй відмовив.
– Дуже радий.
– Я не приймаю милостиню від таких людей, як ви, – мовив Ромеро. – Будь-яку милостиню. І не наймаюся жеребцем до розбещених багатих білих дівчат.
Стренд невесело засміявся.
– Багатих… – повторив він. – Це ж треба – сказати таке про сім'ю СтрендівІ
– Якщо рівняти мене й вас, – озвався Ромеро, – то інакше й не скажеш. Вранці я глянув на цей будинок і сказав собі, що не торкнуся дівчини, яка бодай один раз переночувала в такому палаці. Ви маєте клопіт зі своєю дочкою, але це не мій клопіт. Я вам більше не докучатиму. Якщо ви коли-небудь і почуєте про мене, то тільки тому, що моє прізвище буде в газетах.
Він повернувся, щоб іти.
– Ромеро, – промовив Стренд, – ти пропаща душа.
– Я народився пропащою душею, – відповів хлопець, зупиняючись. – Принаймні я не втратив душі самохіть, як дехто. Скажу вам правду, містере Стренд: ви мені подобаєтесь. От тільки ми не маємо сказати один одному нічого путнього. Жодного слова! Вертайтеся краще в дім. Я б не хотів, щоб ви застудились через мене, пане вчителю.