– Що означає «кита»?
– І неабиякого, – додала Елінор. – Президент однієї з найбільших юридичних контор на Уолл-стріті, заснованої ще його батьком, нині, покійним. Член правління доброго десятка величезних корпорацій – від нафтових до сільськогосподарських та хімічних. Опікун своєї колишньої школи, має найбагатшу в Америці колекцію імпресіоністів та модерністів – її почав збирати батько, а продовжив синок. Там написано, що він підтримує зв'язки з музеями, з оперою, відомий своїми філантропічними інтересами. У сиву давнину грав у хокей за Йєль, член Національного олімпійського комітету, а також багатьох клубів, зокрема «Ракет», «Сенчері» та «Юніон-клаб». Одружений із дамою з вищого світу. Дівоче ім'я – Кетрін Вудбайн. Троє дітей – дві дочки й син. Усі дорослі. Ще щось прочитати?
– Досить, – сказав Аллен.
– «Хто є хто» не згадує про те, що він любить кататися на велосипеді, – докинула Елінор. – Думаю, про це буде в наступному виданні. Я ще за вечерею збагнула, що він – не просто один з диваків, які щодня катаються в Центральному парку.
– Я теж зрозумів, що вій особа значна, – сказав Аллен. – Одначе сам він цього не афішував, і це йому робить честь.
– А навіщо йому афішувати себе? Ти знаєш кого-небудь із тих, про кого написано у «Хто є хто»?
– Так відразу й не скажу, – відповів Аллен. – О, згадав! Там е один старий професор із школи Жюяра, в якого навчалася твоя мати… Оце, здається, й усе. А в таксі ви про що-небудь розмовляли?
– Він поцікавився, чому я сказала, що роблю кар'єру, коли він влаштував нам допит.
– І що ти відповіла йому?
– Та то мені, кажу, так, до слова прийшлося. Тоді він сказав, що хотів би побачитися з нами ще. Мені він здався дуже самотнім. Хоч після того, що я про нього прочитала, таке навряд чи можливе.
– У мене склалося враження, – промовив Аллен, – що він не дуже тобі сподобався.
– Це не зовсім так, – заперечила Елінор. Голос її звучав непевно, наче вона й досі не склала думки про Хейзена. – Просто я відчула, що між ним і нами – прірва. Ні, не прірва. Безодня! А ти цього не відчув?
Аллен засміявся.
– Яз тих людей, хто не помічає безодні навіть у себе під ногами, – відповів він. – Ми побачимо тебе на вихідні?
– На жаль, ні. – Я їду до Коннектікуту подихати сільським повітрям. Подзвоню в понеділок.
– Приємного відпочинку! – побажав Аллен і поклав трубку. Йому стало цікаво, де це Елінор узяла «Хто є хто». По тому, як вона говорила, не схоже було, що вона дзвонить із бібліотеки, а він знав, що вдома в неї довідника немає. Можливо, Елінор дзвонила від свого приятеля. Аллен намагався не думати, де вона була минулої ночі – після того, як відвезла Хейзена. Він похитав головою. Зрештою, в неї тепер своє життя.
Коли Аллен повернувся до спальні і знов узяв у руки Прескотта, він, не відчуваючи ніяких заздрощів, раптом подумав, як одна людина часом устигає розриватися надесятеро, як ото Хейзен, і навіщо він так робить.
Він знов узявся читати, але почув стук у двері. То була місіс Кертіс.
– Прийшов чоловік, який учора тут вечеряв, – повідомила вона. – Вигляд у нього жахливий – усі кольори райдуги. Але він приніс квіти для місіс Стренд і каже, що коли ви маєте час, то він бажав би вас на хвилинку побачити. Хоче забрати велосипеда, та Александера зараз немає вдома.
– А коли вернеться Александер? – запитав Аллен, надягаючи старий поношений твідовий піджак – свій суботній костюм – і встромляючи ноги в мокасини.
– Не раніше, як через годину. Поїхав у центр по якусь деталь до бойлера.
Аллен рушив довгим темним коридором повз зачинені двері Джіммі до передпокою. На стінах висіли репродукції, кілька старих афіш театру одного актора, і дружинин малюнок квітів. «А в «Хто є хто» про це не написано?» – подумав Аллен.
У передпокої стояв Хейзен. У руках він тримав загорнутий у папір букет квітів. Тут таки на столі лежав якийсь довгастий, також загорнений у папір предмет.
– Доброго ранку, сер, – привітався Хейзен. – Сподіваюсь, я вас не дуже потурбував?
– Доброго ранку, – відповів Стренд, і вони потисли руки. – У суботу вранці мене ніхто ке може потурбувати. У цей час я нічого не роблю.
Вигляд у Хейзена, як і сказала місіс Кертіс, був справді жахливий. Поверх пов'язки на голові він натяг вовняну лижну шапочку, і голова його здавалася недоладно величезною. Обличчя було набрякле, потворне, а шкіра навколо рани на щоці мала нездоровий відтінок воднораз жовтого, зеленого й пурпурового кольору. Проте очі в Хейзена радісно сяяли. Він був одягнений в охайний, чудово скроєний сірий костюм. Черевики його блищали у тьмяному світлі передпокою.
– Як минула ніч? – поцікавився Стренд.