– Я забагато розмовляю, – сказав Хейзен. – Вада адвоката. Ніколи не замовкне, поки його не зупинять. – Він засміявся. – Квітів і ракетки, мабуть, було досить. Бачу, я поставив вас у скрутне становище. Вибачте. Я не звик до товариства скромних людей. О, мало не забув! – Він сунув руку до внутрішньої кишені піджака й дістав звідти невеличкий конверт. Я маю два квитки на вечір у філармонію. Концертний варіант Берліозового «Прокляття Фауста». Хочете піти з дружиною?
– Ну, це зайве… – запротестував Стренд.
– На вулиці я можу гуляти й такий, який є. Та уявіть собі, скільки переполоху я нароблю у філармонії, коли отак з'явлюся туди. Прошу, візьміть ці квитки і, якщо зможете, скористайтеся ними. – Він простяг конверт Стрендові. – А то пропадуть.
– Але ж ви мали намір піти з кимось… – проказав Стренд. – У вас два квитки.
– У того, з ким я мав іти, змінилися плани, – відповів Хейзен. – Адже ви з дружиною любите філармонію, чи не так?
– Дуже!
– Тоді беріть квитки, чоловіче, – сказав Хейзен рішучим тоном. – Адже ви не з тих, хто не терпить Берліоза, правду кажу?
– Цілковиту правду!
– А колись, коли я матиму пристойніший вигляд, ми підемо до філармонії всі разом.
– Дякую, – мовив Стренд, ховаючи квитки в кишеню. – Леслі дуже зрадіє.
– А. я дістав більш ніж заслужену винагороду, – сказав Хейзен.
Вони зупинилися біля Лінкольн-центру. Хейзен примружився на
споруду.
– Чомусь ми розучилися зводити гармонійні громадські будівлі, – мовив він стомлено. – І все ж тут корисно побувати. – Він глянув на годинник і вигукнув: – О, мені вже пора в контору!
– То ви працюєте і в суботу пополудні?
– Це мій улюблений час для праці. В конторі нікого немає, тихо, телефони мовчать, на столі мене чекає охайний стосик паперів, я купую сандвіч та пляшку пива, скидаю пальто, розстібаю комірець і почуваю себе мов юнак, який готується до іспиту й певен, що складе його. А що робите в суботу пополудні ви?
– Як вам сказати, – почав Стренд. – Навесні, як оце тепер, я віддаюся своїй таємній ваді. Дивлюся в спальні бейсбольні матчі по портативному телевізору, поки Леслі у вітальні дає уроки. – Телевізор той подарувала Алленові Елінор, але він не хотів казати про це Хейзенові. – Я люблю спостерігати гру клубу «Янкі». Замолоду я був нікудишній спортсмен, і коли бачу тепер, як Реггі Джексон рвучко кидається вперед, – увесь сила, порив, – то ніби відчуваю, що це я такий грізний, такий обдарований, що це мною захоплюються мільйони людей, а мільйони мене ненавидять. – Він засміявся й докинув: – Леслі встановила мені норму – дві гри на тиждень!
Стренд помітив, що чоловік, який так любив скніти над стосом юридичних паперів у порожній конторі, дивиться на нього зацікавлено, ніби щойно побачив новий, досі невідомий йому різновид живої істоти.
– Ви часто буваєте на стадіоні?
– Рідко.
– Я маю постійне запрошення користуватися там ложею власника стадіону. Може, одного чудового суботнього полудня я махну рукою на свою контору, і ми подамося на стадіон? Ви не проти?
– Звичайно, ні.
– Може, коли приїде «Бостон»? Я подивлюся розклад ігор. А взимку?
– Що взимку?
– Я хотів спитати, що ви робите по суботах узимку?
– Ну, – почав Стренд, – коли показують давній фільм, я йду до Музею сучасного мистецтва. Я люблю там бувати.
Хейзен ударив себе кулаком по долоні.
– Так от де я вас бачив! У Музеї сучасного мистецтва! На фільмі з Бестером Кітоном.
– Ви любите Бестера Кітона? – трохи недовірливо запитав Стренд,
– Я вимічаю фільми з його участю в репертуарі, який мені надсилають, і, коли можу, тікаю на них. – Хейзен широко всміхнувся, і різні барви на його побитому обличчі набули інших відтінків. – Кожного, хто не любить Бестера Кітона, – промовив він удавано серйозно, – слід позбавити права голосу! Проте, – додав він, – я намагаюся не пропускати і фільмів за участю Грети Гарбо. Вона нагадує мені про те, який занепад ми переживаємо. Раніше ми мали за свій ідеал богиню. А що тепер? Тепер ми схиляємось перед офіціантками. Згадайте хоч би Доріс Дей. – Він знову подивився на годинник. – Я люблю дотримуватись розпорядку і щосуботи приїжджаю до контори рівно о першій. Якщо я спізнюся бодай на дві хвилини, охоронець, який впускає мене, викличе поліцію… Ми побалакаємо про колишні красоти іншим разом. Сподіваюсь. А якщо ви захочете подивитись на гру «Янкі» на стадіоні, дайте мені знати.
Вони потисли руки.
– Мені дуже сподобалась ця прогулянка, – мовив Хейзен. – Якщо наступної суботи ми обидва будемо в місті, може, знову прогуляємось уранці?