– Я буду в місті, – сказав Стренд.
– Я подзвоню вам. Бажаю приємно послухати Берліоза!
Аллен спостерігав, як Хейзен сів у таксі і його велика постать заповнила всю пройму дверцят.
Господи, Бестер Кітон!.. Коли таксі від'їхало, Стренд дістав з кишені конверта й поглянув на квитки. Місця були в п'ятому ряду партеру. «Чудодійна сила грошей!..» – подумав він, з передчуттям насолоди поклав квитки до кишені й рушив додому.
Розділ четвертий
Берліоз. Бурхливий потік темних звуків. Несправедливо обійшлися з ним нащадки.
Холодна жіноча рука в нього на чолі. «Ти потрібен мені», – сказав хтось. Він хотів був розплющити очі й подивитись, чия то рука в нього на чолі. Але це коштувало б йому неймовірних зусиль. Нехай там хто…
– Я не зрозумів, – сказав хлопець, стоячи в невеличкому Алленовому кабінеті.
Стренд попросив Ромеро зайти після уроків на хвилинку до нього в кабінет і був трохи здивований, коли той таки прийшов.
– Я ж тобі пояснив, – зітхнув Стренд, – що розповів про тебе одному… одному своєму приятелю, новому приятелю. Він чоловік дуже впливовий і сказав, що коли ти бажаєш учитися далі, то він спробує влаштувати тобі стипендію…
– Авжеж, авжеж, – нетерпляче кинув Ромеро. – Я все це чув. Але чому той чоловік обрав саме мене?
– Бо я сказав, що ти подаєш надії, – пояснив Стренд,
– Нічого я не подаю, – похмуро буркнув Ромеро.
– Та я сказав так зовсім не в тому розумінні! – вигукнув Стренд,
Після напруженого дня йому було важко поводитися розважливо
з низеньким обшарпаним хлопцем, чиї очі насторожено й підозріливо дивилися з-під скуйовдженого чуба. На ньому були потріпані, колись сині джинси, брудні кросовки та вицвіла футболка – завелика й, очевидно, бозна-коли поцуплена десь у роздягальні. Ромеро недбало сперся на стіл, зухвало граючись погаслою сигаретою. На його футболці стояв номер 17. Хлопець надягав її до школи щодня, і часом навіть уві сні Алленові невиразно маячила перед очима та сімнадцятка.
– Я мав на увазі, що з усіх моїх учнів, які з тих або тих причин не мають змоги потрапити до коледжу, в тебе здібності найбільш непересічні.
– Ви що – жартуєте, професоре? – Ромеро ошкірив зуби в зухвалій посмішці. – Чи не хотіли ви цим сказати, що у вашому класі е хлопець, який може довести, ніби й пуерторіканці мають голову на в'язах? Чого це ви зі мною граєтесь?
– Яз тобою не граюся, – різко кинув Стренд, уже шкодуючи, що взагалі розьовів Хейзенові про хлопця. – І не приплутуй сюди всіх пуерторіканців. Мій приятель цікавиться питаннями освіти, у нього корисні зв'язки, і він вважає, що здібним учням треба давати нагоду…
– І все ж я нічого не розумію, професоре, – затявся Ромеро.
– Не називай мене «професором». Я не професор.
– Гаразд, містере Стренд. Отож я й кажу: чого йому з того треба, отому чоловікові, якого я навіть не знаю?!
– Нічого йому з того не треба! – відповів Стренд. – Просто йому буде, мабуть, приємно, якщо тобі пощастить і ти зробиш колись добру кар'єру.
– І що я маю зробити? Підписати контракт чи щось таке, а тоді віддавати йому десять років половину свого заробітку? – Ромеро дістав з кишені стару погнуту запальничку, але передумав і сховав її назад,
Аллен скрушно похитав головою. Хлопець, видно, читав не тільки історичні та науково-популярні книжки. Не обминав він і газетних шпальт з плітками про Голлівуд, про шоу-бізнес, про всяких імпресаріо,..
– Ромеро, – мовив Стренд, – ти коли-небудь чув про добродійність?
– Добродійність?! – Хлопець нахабно засміявся. – Про добродійність я, звісно, чув Моя стара на соцзабезпеченні.
– Це не має нічого спільного з соцзабезпеченням. Я не збираюся цілий день сидіти тут з тобою і сперечатись. Якщо хочеш присвятити рік чи два справжньому, наполегливому навчанню, – є добра нагода дістати стипендію і навчатися в коледжі. Гадаю, таке тобі до снаги, якщо, звичайно, маєш бажання. Раджу піти додому і обговорити все з батьком та матір'ю.
– З батьком?! – Хлопець знову засміявся, і білі зуби зблиснули на його темному, невмитому обличчі. – Цього чоловіка вже давно й слід простиг. Востаннє я бачив його, коли мені було дев'ять років.
– Тоді з матір'ю.
– Мати мені не повірить. Ще й виб'є з мене душу за вигадки.
– Тоді порадься сам із собою, Ромеро! – сердито кинув Стренд і підвівся. – Коли надумаєш щось із себе зробити, скажи мені. А як хочеш залишитися на все життя нікчемою, забудь про цю розмову. – Він зібрав папери й запхнув їх до папки. – У мене вдома повно роботи, я мушу йти. У тебе сьогодні теж. мабуть, багато важливих справ, – злісно додав він. – Я тебе більш не затримую.