Ромеро звів на Стренда очі й посміхнувся так, ніби, розізливши вчителя, виграв кілька очок у таємному змаганні з однокласниками.
– Іди звідси! – гримнув. Аллен і відразу засоромився, що підвищив голос
– Як скажете, професоре, – відповів Ромеро й рушив до дверей. На порозі він обернувсь і грубо кинув: – Я подбаю про себе сам, зрозуміло?! Я не хочу, щоб через Хесуса Ромеро хтось погано спав!
Стренд підійшов до дверей і з грюкотом причинив їх. Потім вернувся до столу, сів і обхопив руками голову.
Вийшовши зі школи й спускаючись сходами, Аллен наздогнав Юдіт Кінлін з англійської кафедри. Він випадково почув, як учні називали її «міс Хінін»,, але, наскільки він знав, позаочі.
– Добридень, Юдіт! – привітався Стренд, стишуючи ходу.
Це була дрібненька жіночка, і коли вони йшли до автобуса, – а їм часто випадало ходити вдвох, – їй доводилося майже бігти за ним. Вона мала тендітну, але з гарно заокругленими жіночими формами постать і сумне личко відлюдниці. Юдіт не вживала косметики, а її улюблений колір – принаймні для школи – був сірувато-коричневий. Як учителька вона мала добру репутацію, і Аллен відчував до неї щиру симпатію. Часом вони ходили разом на ленч або випити по чашечці кави. Аллен ніколи не замислювався про те, скільки їй років, – мабуть, десь від тридцяти до сорока, думав він.
– О, Аллен! – вигукнула Юдіт, коли вони вийшли на тротуар, і несамохіть подріботіла швидше. – Я так рада, що ми зустрілися! – Вона скоса глянула на нього. – У вас такий вигляд, ніби вас відшмагали!
– Не думав, що це впадає в око! – Стренд пішов іще повільніше. – Нічого особливого, я дістав сьогодні свої звичайні тридцять різок.
Юдіт засміялася. Сміх у неї був приємний – м'який, невимушений. Вродою Юдіт не відзначалася, проте мала гарні світло-сірі, з рівним розрізом очі, які вона трохи примружила, ніби намагаючись глибше збагнути те, що сказав Аллен.
– Я вас розумію. Я саме збиралася випити кави. Зайдете зі мною?
– Зараз я, мабуть, випив би цілу пляшку віскі! – відказав Стренд. – Але обмежуся кавою.
На розі вони поминули товстуна в бейсбольній шапочці.
– Я чув, ніби він продає дітям героїн, – мовив Аллен.
– А я чула, що він продає їм фальшиві лотерейні квитки, – сказала Юдіт.
– Мабуть, і те й те. А може, навіть гвалтує дітей.
– У мене в класі є кілька таких, яких я залюбки віддала б йому на поталу. – Вона знову мигцем глянула на Аллена. – Таке враження, ніби ви кипите всередині. Вам ніколи не спадало на думку, що ви не створені вчителювати?
– Треба буде поміркувати про це, – відповів Стренд замислено.
– Мабуть, даремно я вам це сказала.
– Чому? Я вже й сам почав запитувати себе про це. – Він не сказав, відколи саме почали з'являтися в нього такі думки – від суботнього ранку. – В мене ніби дві душі. Ось вам і вся відповідь.
Юдіт усміхнулася.
– Було б зовсім непогано, якби ми мали по дві душі: одна – щоб ходити на роботу, друга – щоб сидіти вдома й розмірковувати.
– А знаєте, наша професія має і свої переваги, – зауважив Стренд. – Вона низькооплачувана, пекельна, невдячна, часом навіть небезпечна – зате в нас велика відпустка! І до того ж ми маємо право страйкувати, як і сміттярі.
У кав'ярні Юдіт, схилившись над чашкою з гарячою кавою, призналася:
– Весь цей семестр я думала про те, чи вертатися до школи наступного року.
– Що ви хочете цим сказати? – запитав Аллен, кидаючи в свою чашку цукор.
– Ви не боїтеся захворіти на діабет, або погладшати, або ще чогось такого? – поцікавилася Юдіт, похитавши головою, коли Стренд запропонував цукор і їй.
– Я пишаюся своїм здоров'ям, – сказав він. – Це єдине, в чому я більш-менш певен. Але скажіть – ви це серйозно надумали?
– Так, – кивнула головою Юдіт, труснувши охайно підстриженим чорним волоссям, у якому вже прозирали сиві пасма.
– І що ж ви будете робити, якщо не повернетеся до школи?
Юдіт знизала плечима, тоді обома руками піднесла до рота чашку з кавою. Цей рух зробив її схожою на дитину.
– Мабуть, стану ветеринаром, – мовила вона. – Мати справу з цикими звірми буде не важко після того, що мені доводилося робити в школі. Або піду в монастир. Я порвала з католицтвом, але заради миру й спокою могла б знову повернутись у лоно віри.
– А про одруження ви коли-небудь думали?
Юдіт зашарілась, і Стренд пошкодував, що спитав про це.
– Звичайно – відповіла вона. – Але пропозиції були не… не блискучі.
– Ви жінка приваблива,: – сказав Аллен і відчув, що він майже повірив у це.
– Я ждала, як то кажуть дівчата, принца на білому коні, – мовила Юдіт наче з викликом у голосі. – А замість нього з'являвся принц на чорному коні. Кілька разів. Я проста жінка, але не така наївна, щоб повірити, ніби одруження розв'яже бодай одну з моїх проблем. А ваші проблеми воно розв'язало? – спитала Юдіт зачіпливо.