– Про що ж ви розмовляли? – спитав він у Керолайн.
– Багато про що. – Дівчина з'їла ще шматок торта й запила його молоком. – Він спостерігав мою гру й давав мені досить розумні поради. Я була просто здивована.
– Замолоду він був спортсменом, а тепер член клубу «Ракет».
– Схоже на це, – явно не здивувалася Керолайн. – Він сказав, що граю я добре, але треба краще закручувати м'яча, коли відбиваю, рівніше бити зліва, і я згодна з ним на всі сто. Ще він запитав, чи не хочу я взятися за теніс серйозно – мати тренера, регулярно тренуватися й таке інше. А я відповіла, що не хочу, бо не маю до цього великого хисту й ніколи нічого не досягну, тільки попсую собі нерви, коли мене виб'ють зі змагань уже в першому колі. Він сказав, що я міркую розумно, та ми ще, мовляв, зважимо свої можливості. А зважити свої можливості на тенісному корті, – сумно промовила Керолайн, – не велике діло. Так я йому й заявила, а він засміявся. – Керолайн усміхнулась, але відразу й споважніла. – Запитував, як я збираюся влаштовувати своє життя. Любить він розпитувати, правда ж?
– І що ти відповіла йому?
Керолайн крадькома зиркнула на батька, повагалася, ніби хотіла щось сказати, але потім передумала.
Стренд бачив, що дочка збиралася сказати неправду, якось викрутитись. Це було не схоже на Керолайн. Вона не з тих, хто. щось приховує. Підростаючи, вона захоплювалася багато чим. Хотілося стати балериною, актрисою, медсестрою. Але все це було тільки до дванадцяти років. А потім вона просто вчилась у школі, а як був час, то ще грала в теніс, і більш нічого, здавалось, її не цікавило. Аллена здивувало те, що Керолайн так відверто говорила з Хейзеном. Вона була дівчина стримана й сором'язлива, розмовляла дуже мало, хіба що вдома. Було в неї лише кілька подруг, а хлопців Керолайн цуралася, бо думала, що коли вони залицяються, то тільки, щоб посміятися з неї. Про це Аллен знав від Леслі та Елінор.
– То що ж ти відповіла містерові Хейзену? – перепитав Аллен.
– Я відповіла, що хочу підрости, – якось зухвало промовила Керолайн.
– Він засміявся? – спитав Аллен.
– Він рідко сміється, цей містер Хейзен. Сказав, що його дуже вразила Елінор. Не дивно. – Керолайн говорила без будь-яких заздрощів, ніби цілком погоджувалася з тим, що Елінор – зірка в їхній родині. – Сказав, що якби таких молодих жінок було більше, то відпала б потреба в поправці до конституції про рівні права і в таких журналах, як «Міс». Вони з Елінор, мабуть, дуже відверто поговорили в таксі. А про Джіммі він не згадував. – Керолайн спохмурніла, мовби ображена за неувагу до брата. – У нього є діти?
– Троє, – відказав Аллен. – Хлопець і двоє дівчат. Десь такого самого віку, як і ви троє.
– Дивно, що про них він і словом не прохопився. А ти ж нами скрізь хвалишся, правда?
– Хвалитися – не те слово, – відповів Аллен. – Я оплакую плодовитість вашої матері.
– Ще б пак! – усміхнулася Керолайн. Потім підвелася з за столу, нахилилась і поцілувала батька. – О, диви! – засміялась вона. – Шоколад на лобі! – Вона дістала носовичка й витерла слід від шоколаду. Тоді сховала рештки торта до холодильника й кинула порожній пакет від молока в сміттєвий кошик.
– Хейзен казав, що ввечері подзвонить тобі.
– З якого приводу?
– Хоче запросити всіх нас на вихідні на природу. У нього на узбережжі в Істхемптоні свій будинок – басейн, тенісний корт і таке інше. Грандіозно, правда?
– Грандіозно, – погодився Аллен.
– Каже, там є кілька сильних тенісистів, і я зможу з ними пограти. А як захочеться кому покататися верхи, то поблизу є коні. Каже, в п'ятницю пополудні заїде по нас своєю машиною, а в неділю ввечері привезе назад.
– У матері в суботу вранці уроки,
– Ну, один раз, – промовила Керолайн, – один-однісінький раз вона могла б відпустити цих вилупків – нехай пограють у бейсбол, чи покурять марихуану, чи подивляться вранці телевізор… Один-однісінький раз!
– Поговоримо згодом, коли прийде мати.
– Знаєш, що я тобі скажу? У вас із матір'ю є одна погана риса: ви надто сумлінні.
– Може, й так. А зараз тобі краще прийняти Душ, поки не прийшла мати.
– Добре! – весело кинула Керолайн і рушила з кухні. Але на порозі зупинилася. – О, ще одне!
– Що?
– Містер Хейзен розповів, що поговорив у конторі з одним із своїх колег і той умовив його заявити про злочин у поліцію. Він так і висловився: «злочин». Містер Хейзен уже заявив. Це, мовляв, його громадянський обов'язок, а того вечора після нападу він був нездатний чітко мислити. Сказав, що, може, до мене навіть прийде слідчий і розпитуватиме. Ти знаєш, як з ними розмовляти, зі слідчими?