– Я в цьому ділі не авторитет, – відповів Аллен, – і мені, скільки пам'ятаю, ще жодного разу не доводилось розмовляти зі слідчим.
– Сподіваюся, він буде молодий, – сказала Керолайн, збираючись
іти.
– Керолайн, – спинив її Аллен, – не кажи про слідчого матері.
– Чому?
– Бо, може, він ніколи й не прийде. Та й нема потреби нагадувати їй про ту пригоду. Вона, мабуть, тобі цього не показала, але її дуже налякало те, що сталося з тобою у п'ятницю ввечері. І я знаю, мати дуже хвилюється за тебе, коли ти йдеш у парк, навіть удень.
– Гаразд, тату, – сказала Керолайн. – Вона ж твоя дружина.
– До речі, Керолайн, ти подякувала містерові Хейзену за ракетку?
– Звичайно! – з гідністю відповіла Керолайн. – Я ж не безнадійна дикунка. Подякувала якнайщиріше. – Наспівуючи, вона пішла приймати душ.
Аллен помив після Керолайн тарілку, склянку та ножа й витер усе, щоб приховати від Леслі передобідній «гріх». Коли він сховав посуд, йому спало на думку піти до найближчого поліційного відділка і попросити того, хто веде цю справу, щоб не присилали до них додому слідчих, бо, мовляв, було темно, і його дочка однаково не впізнає тих хлопців, і що вона готується до випускних іспитів, і він не хоче, щоб її відривали від книжок… Адже в цьому районі поліція має стільки клопоту, що, мабуть, з великою радістю закриє справу й забуде про неї.
Задзвонив телефон, і Аллен вийшов до передпокою. Дзвонила Елінор.
– Як минули вихідні? – спитав він.
– Так собі, – відповіла дочка. – Я спала, а інші весь час пили. Люди, з якими я відпочивала, знають Хейзенів. Вношу поправку до своєї довідки про твого приятеля. Він мав трьох дітей. Хлопець помер, Перебрав дозу.
– Що?
– Перебрав дозу. Героїн. П'ять місяців тому. На вихідні нікого не було вдома, і він сказав служниці, щоб його не турбували, його ніхто й не турбував, а коли врешті зламали замок у його дверях, він був уже мертвий.
– О господи!
– Жахливо, правда? Може, тобі слід піти в кімнату Джіммі й пошукати шприц?
– Елінор, – стривожено запитав Стренд, – ти знаєш про Джіммі щось таке, чого нам не розповідала?
– Ні. Тільки те, що приглянути за ним не завадить. Де він пропадає, та й з ким…
– Я певен, що він… що він не такий.
– Містер Хейзен, мабуть, теж був певен. Чому б тобі не побалакати з ним?
– І не подумаю!
– Може, ти й маєш рацію, – зітхнула Елінор. – Навіщо, справді, ятрити рани… Це я просто так. Забудь. Я чула ще дещо про його, Хейзенову, сім'ю. Дружину він, видно, не дуже любить. Вона постійно живе у Європі. А дочки теж ні батькові, ні матері не потрібні. Одна живе з режисером так званого «Нового кіно» в Сан-Франціско, і її, судячи з усього, матеріально ніхто не підтримує. Друга в Римі. Що робить – невідомо. Обидві дуже гарненькі, як твердять мої друзі. Не дивно, що містерові Хейзену сподобалося вечеряти з нами. Одначе в нього, кажуть, є коханка. Неабияка новина для кінця двадцятого століття, еге ж?
– Еге ж, – мовив Аллен.
– Цілую всіх, – сказала Елінор. – До зустрічі в п'ятницю!
Стренд поклав трубку і втупився в телефон. «Перебрав дозу…»
Його пересмикнуло. Почуття вини – мабуть, найстрашніша з мук. Отут і заговориш про нігілізм у молоді, про відповідальність перед майбутніми поколіннями, захочеш допомогти Хесусові Ромеро і прогулятися в парку з міцною юною спортсменкою. Всі ці клуби, опікунські ради, купа грошей – і твій син, якого два дні ніхто не турбував…
Аллен пройшов коридором і зупинився біля дверей Джіммі. Довго дивився на них, потім узявся за ручку. Двері були не замкнені й трохи прочинені. Він повагався й нарешті щільно причинив їх.
Увечері за столом сиділи тільки Аллен, Леслі та Керолайн. Джіммі на вечерю з'являвся рідко, проте щоразу, коли не збирався прийти, попереджав матір. Аллен не сказав Леслі про Хейзенове запрошення і весь час відчував на собі благальний погляд Керолайн.
– Ну ж бо! – врешті не витримала вона, зашепотівши голосно, мов акторка на сцені.
– Що «ну ж бо»? – перепитав Аллен, хоч і знав, чого вона від нього хоче.
– Сам знаєш. Вихідні! – сказала Керолайн.
Леслі запитливо глянула на нього. Відколи дружина прийшла додому, вона зразу заходилася готувати вечерю, а він працював над розкладом випускних іспитів. Привітавшись, вони поцілували одне одного, кожне розповіло кількома словами про те, як минув день, і більш вони не розмовляли. Аллен не згадав ні про слідчого, ні про Хесуса Ромеро, ні про юнака, знайденого мертвим після того, як він «перебрав дозу».