Шістнадцять спалень, і самому тинятися з однієї до іншої, та
ще й басейн, у якому підігрівається вода…
– Ми саме міркуємо про те, чи зможемо, – відповів Стренд.
– Вашу старшу дочку й сина я, звісно, також запрошую.
– Керолайн про це казала. Тільки я не знаю, які в них плани. Можна подзвонити вам у середу або в четвер?
– Будь-коли, – не задумуючись, сказав Хейзен. – У вас є напохваті олівець? Я скажу вам номер свого службового телефону.
– Є, – відповів Стренд і записав номер, якого продиктував йому Хейзен. – До речі, Керолайн каже, що у вас і досі не дуже здоровий вигляд.
– Пусте, – кинув Хейзен. – Якщо не дивитися на себе в дзеркало й не зважати на немовлят у колясках, які, побачивши мене, заходжуються криком, то я взагалі забуваю про те, що сталося!
– Керолайн згадувала також про поліцію… – сказав Аллен, стишивши голос, щоб не почули в кухні.
– Атож. Пуста формальність, я так гадаю. Але один мій колега з муніципальної кримінальної комісії каже, нібито найважче в цій справі – дати лад статистиці. Я зробив це скоріш на догоду йому, ніж задля чогось іншого. І я… я сподіваюся, ви не проти?..
– Та ні, – сказав Аллен і відразу збагнув, що відповів так проти власної волі.
– Гаразд, тоді сподіваюся, що на вихідні побачимось, – промовив Хейзен. – Я чекатиму вашого дзвінка.
Вони попрощалися. Аллен поклав трубку й вернувся до кухні.
– Ну що? – схвильовано запитала Керолайн.
– Нелегко, мабуть, заповнити стільки спалень, – сказав Аллен, сідаючи.
– Ти мені не відповів! – розсердилася Керолайн.
– Я сказав, що повідомлю його до кінця тижня, – мовив Аллен. – А зараз дай мені доїсти десерт!
Розділ п'ятий
Не думай про них – не думай про тих, що падають.
У п'ятницю пополудні по них заїхав у довгому «мерседесі» з відкидними сидіннями Конрой. Містер Хейзен переказав через секретаря свої вибачення: його, мовляв, несподівано затримали в конторі, і він приїде пізніше. Аллен сів біля Конроя. Леслі, Елінор, Керолайн та Джіммі – позаду. Аллен трохи здивувався, коли Елінор виявила бажання поїхати з ними. Їй подобались околиці Хемптона, а надто, як вона сказала, наприкінці весни; у неї там, мовляв, багато друзів, і вона хотіла б з ними побачитись. «Це ще одне, чого я не знав про Елінор, – подумав Стренд, поклавши трубку. – Вона буває в околицях Хемптона і має там друзів». Цікаво, які ж іще новини приберегла для нього старша дочка і що розкажуть йому Леслі, Джіммі та Керолайн, які оце жваво базікають на задньому сидінні, коли їм трапиться зручна нагода?
– До речі, – озвався Конрой, – у гаражі там стоїть фургончик. Ви можете ним скористатися, якщо захочете оглянути околиці.
– Я не вмію водити, – відповів Стренд. – Дружина теж. А ось у Елінор є посвідчення.
Останні два роки в коледжі Елінор мала старенького «форда», Аллен обернувся до неї і мовив:
– Елінор, ти чула, що сказав містер Конрой? Там є фургончик, і ти зможеш ним скористатися!
– А мені теж можна? – спитав Джіммі.
– Звісно, – кинув Конрой.
– А я й не знав, Джіммі, що ти маєш посвідчення, – здивувався Аллен.
– Якось один товариш позичив мені на кілька вечорів свою машину, – пояснив Джіммі. – Я трохи покатався на ній та й склав іспит.
Аллен похитав головою. В родині ще одна новина, а йому ніхто про це й не сказав.
Конрой спитав, чи не хочуть вони послухати музику, – він, мовляв, увімкне приймач, – та Леслі рішуче заперечила,
– Ми ніколи не можемо дійти згоди, що слухати, – мовила вона. – Я не хочу, щоб через мене в дорозі зіпсувався настрій у Джіммі, Керолайн та Елінор або через них – у мене.
Алленові поїздка подобалась. Вечір був духмяний, сонце ще не зайшло. Конрой вів машину добре. Коли вони вибралися за Куїнс, транспорту на дорозі стало менше, і великий «мерседес» швидко долав милі між рядами дерев Парк-вей. Аллен був навіть радий, що Хейзен затримався в конторі. Якби він був тепер з ними, довелося б розмовляти, а Алленові хотілось їхати мовчки. Конрой не озивався, а дослухатися до пустих балачок на задньому сидінні Алленові було не конче, його тішило те, що вся сім'я вирішила в ці вихідні розважитись, і він з нетерпінням чекав, коли побачить дачну оселю Хейзена. З того, як чоловік живе, можна багато чого сказати про нього самого. В уяві Стренда юрист належав до зовсім невідомої йому породи людей і цікавив його дедалі більше., Сам Аллен був чоловік обачний, і тому він досі не склав собі певної думки про Хейзена. Вони познайомилися за незвичайних обставин, і своїми розпитуваннями – Аллен зрозумів це тільки тепер – Хейзенові вдалося довідатись про їхню родину досить багато, тоді як сам він розповів про свою тільки те, що його предки переїхали до Нью-Йорка в 1706 році й ніколи не жили в Огайо. Те, що Хейзен уперто мовчав про свою родину, далеко виходило за рамки звичайної стриманості. Досі в розмовах він обмежувався загальними відповідями, признавшись тільки, що він юрист і що ходить на симфонічні концерти. Із «Хто є хто» Аллен уже чимало знав про суспільне становище Хейзена, однак його приватне життя лишалося загадкою.