– Прошу сюди, – сказав містер Кетлі, ведучи Стрендів до дверей з двома великими знятими з карет ліхтарями обабіч. Коли гості ступили на кам'яні плити перед входом, ліхтарі засвітилися.
Вони ввійшли до передпокою, звідки широкі кручені сходи з поручнями червоного дерева вели на другий поверх. Містер Кетлі запитав, чи вони бажають побачити свої кімнати, чи спершу чогось вип'ють з дороги.
Аллен сказав, що побуде трохи внизу, але пити, подякувавши, відмовився й рушив до вітальні, тоді як решту повели нагору. Вітальня була простора, стіни обшиті дерев'яними панелями, вгорі – полотна Пісарро, Вламінка, Шагала й Дюфі, а також картини абстракціоністів – чиї саме, Аллен не міг упізнати. В кутку стояв накритий чохлом рояль. Повсюди великі вази з квітами, низькі зручні канапи та м'які крісла непевного стилю, що контрастували з дерев'яними кріслами, столиками та письмовим столом у стилі доби американських піонерів. Був тут і великий камін, у ньому лежали дрова, але не горіли. Вікна й двері з одного боку виходили на океан. Хейзен, може, й страждав від того, що в нього забагато вільних спалень, і це впливало на його психічну рівновагу, зате про його бренне тіло тут дбали, звичайно, щедро. Одначе в будинку – чи принаймні тут, у вітальні, – мало що говорило про захоплення чи смаки господаря, окрім хіба рояля й картин. Крізь прочинені двері Аллен зазирнув до невеликої бібліотеки. Книжки він перегляне іншим разом – йому не хотілося, щоб містер чи місіс Кетлі застали його там. Будинок, очевидно, споруджували на межі століть, і на його оздобленні та вмеблюванні явно позначилися різні смаки кількох поколінь.
Він відчинив двері на терасу, і кімнату заповнив шум океану. Аллен переступив поріг і задивився в темний простір Атлантики, над якою спустились вечірні сутінки. Океан був спокійний. Тільки зрідка з далини набігали хвилі й розбивались об берег. За терасою над басейном здіймався легкий туман. У воді відбивались вогні будинку.
Аллен глибоко вдихав повітря, втішаючись його цілющим солоним присмаком. Далеко за дюнами мріли вогні інших вілл, що також виходили вікнами на океан. Але поблизу будинків не було. Якщо Хейзенів дід прагнув спокою, то місце він обрав дуже вдале. Всього сто з невеликим гаком миль від Нью-Йорка, а яке відчуття безмежності простору, благодатності клімату! Тишу порушують тільки шум океану та крики чайок. «Стоячи тут, – думав Аллен, – забуваєш, що там, у місті, такі самі, як ти, люди борються за кожен ковток повітря, юрмляться у смердючих, жахливих вагонах підземки, страждають від вуличного гуркоту й мусять марнувати своє життя в безглуздій біганині». На березі океану повітря насичене запахом солі, духмяними пахощами трав та квітів, і бодай на один вечір тут можна забути, що в цей самий час у світі десь точаться війни, гинуть люди, палають у вогні міста, забути про криваві расові та племінні сутички, про спалахи амбіцій.
«Леслі таки правду сказала, – подумав Аллен, коли ввійшов до кімнати і шум Атлантики стих за причиненими дверима. – Трохи морського повітря мені не завадить».
Коли вони спустилися до їдальні вечеряти, там уже затопили камін, а на столі горіли свічки. Елінор перевдяглась у світло-голубі штани та кашеміровий светр. Джіммі скинув краватку, яку пов'язав, певне, гадаючи, що саме так і треба вдягатися для виїзду на природу. Леслі рідко ходила в штанях, хоча й мала гарні ноги, і надягла довгу спідницю з вибивного ситцю та блузку без рукавів. Добре вимившись у ванній, Керолайн, як здалось Алленові, набула вигляду самозакоханої ляльки. Тепер Стренд сидів на чолі столу, і власна сім'я являла йому картину добропристойності й завидного здоров'я, а Леслі у відблисках вогню з каміна та у світлі свічок скидалася на вродливу й не набагато старшу сестру двох дівчат, що сиділи обабіч нього.
– Хочеш вір, хочеш не вір, – прошепотіла йому дружина, спустившись у їдальню, – а в нас у кімнаті висить картина Ренуара. Гола жінка! Ти собі уявляєш? У спальні!..
Вечеря була розкішна. Містер Кетлі подав молюски й рибу. Він налив білого французького вина, і всі випили, навіть Керолайн. А щоб якось пояснити такий сміливий свій вчинок, вона заявила:
– То й що? Я ж оце вперше вечеряю біля каміна. Хіба не спокуса?
Джіммі підніс келих.
– За багатих! – виголосив він.
Керолайн, відпиваючи вино, на думку Аллена, якось негарно захихотіла, а сам він непомітно позирнув на містера Кетлі – як той поставиться до такого тосту на честь його господаря? Але містер Кетлі саме обгортав серветкою другу пляшку вина і, здавалося, зовсім не чув, про що розмовляли за столом. Одначе Аллен про всяк випадок підніс келих і проказав: