– Ви розмовляли про це з Керолайн? – стурбовано запитав Стренд, передчуваючи великі сімейні ускладнення.
– Ні, – відповів Хейзен. – Я вирішив, що слід поговорити спочатку з вами та вашою дружиною, перш ніж подавати дівчині надію.
– Дякую, – сухо кинув Аллен, ображений на дочку, яка звірилася зі своїми потаємними мріями зовсім чужій людині – звірилася з тим, що приховувала від батька й матері. І це при тому, що коли до них хто-небудь приходив, Керолайн користалася з першої ж нагоди, щоб утекти до себе в кімнату, а якщо й відповідала на запитання, то завжди однослівно.
– Яз нею поговорю.
– Хай там як, – мовив Хейзен, – а я подумав, що вам з дружиною треба бодай знати, які є можливості.
– Ми живемо в дивні часи, – сказав Стренд, усміхнувшись. – Дівчина може власними ногами оплатити своє навчання! Мабуть, мені пора купити секундомір і засікати час своїх учнів замість надокучати їм іспитами.
– Якщо ви з Керолайн надумаєте скористатися цією нагодою, то я з радістю подзвоню в коледж своєму товаришеві.
– Це дуже люб'язно з вашого боку. Та, гадаю, у вас вистачає справ і без того, щоб улаштовувати мою дочку вчитися на фермера за три тисячі миль від дому.
– Вона, як я зрозумів, не має наміру стати фермером. Керолайн сказала, що хоче вивчитись на ветеринара і для початку це було б зовсім непогано.
– На ветеринара? – Аллен не зміг приховати розгубленості в голосі. Він пригадав свою недавню розмову з Юдіт Кінлін. Та жартома теж сказала, що якби покинула вчителювати, то стала б ветеринаром. Може, це якесь нове збочення, що раптово вразило чи не всіх жінок міста? – На ветеринара… – повторив він,;– Але чому? В нашому домі ніколи не було ні кота, ні собаки. Вона не сказала, звідки в неї таке бажання?
– Я її запитав, але вона відразу засоромилася, зніяковіла. Мабуть, не знала, як відповісти, – промовив Хейзен. – Тільки щось пробурмотіла про особисті причини. Тож я й не наполягав.
– А що ви самі думаєте про це? – майже зі злістю запитав Аллен.
Хейзен, не спиняючись, знизав плечима.
– Я думаю, в такому віці молодь повинна мати право сама обирати собі шлях у житті. Це найкращий вихід. Особисто я відчуваю, – а може, це ілюзія? – що був би тепер щасливіший, якби батько колись не диктував мені, що я маю робити в житті. Хто знає… – Він повернув голову і, примруживши очі, зацікавлено втупивсь у Стренда. – Якби все можна було почати заново, і ви опинились у тому віці, в якому зараз ваша дочка, й дістали змогу робити вибір – чи обрали б ви той самий шлях?
– Та… Ні, – збентежено відказав Стренд. – Я мріяв стати істориком, а не напихати готовенькими фактами про минуле голови неслухняних дітей. Якби я мав змогу навчатись у Гарварді або в Оксфорді, спокійно пожити, попрацювати кілька років у Європі, поритись у архівах та бібліотеках… – Він гірко засміявся. – Та я мусив заробляти собі на життя. Все, чого я зміг досягти, – це якийсь час утримувати себе випадковими заробітками й довчитися в Сіті-коледжі до ступеню бакалавра гуманітарних наук. Може, якби я був упертіший… Та ба! Надто впертим я не був… Ет, усе це давні амбіції! – Тепер настала його черга знизати плечима. – Я вже давно перестав про це думати.
– Припустімо, вам якимось чином пощастило б навчатись у Гарварді, побувати в Європі, стати людиною, якою ви мріяли стати, припустімо, ваше ім'я зайняло б почесне місце на полицях бібліотек… Чи були б ви тоді… ну… – Хейзен підшукував потрібне слово. – Чи були б ви більш задоволені, ніж тепер?
– Може, й був би, – зітхнув Стренд. – А може, й ні. Звідки мені знати?
– Ви хочете, щоб я подзвонив у Траскот?
Хейзен – Аллен це вже збагнув – умів заганяти людину в глухий кут, де треба відповідати або «так», або «ні».
Хвилину Стренд мовчав, думаючи про те, якою стане їхня квартира, коли Керолайн поїде вчитися до коледжу і її по кілька місяців не буде вдома. І потім, коли її вже зовсім не стане вдома. Вони з Леслі теж опиняться перед проблемою порожніх кімнат.
– Я не можу дати вам відповідь зараз, – промовив Стренд. – Мені треба обговорити все з дружиною. Не подумайте, що я не вдячний вам за ваше бажання допомогти, але…
– Йдеться не про вдячність, – твердо сказав Хейзен. – Не забувайте: це я маю дякувати вам, та ще й як дякувати. Адже цілком очевидно, що я навряд чи стояв би тепер отут – та й узагалі будь де! – і навряд чи розмовляв би з вами, якби тоді, в парку, не нагодилася Керолайн…
– Вона навіть не усвідомлювала, що робила, – зауважив Стренд. – Запитайте в неї. Це був з її боку звичайнісінький рефлекс.