– Ленч, – сказав Аллен.
– Шкода! – зітхнула Елінор. – Ти вибачишся перед ним за мене? У барі «Боббі» я випадково зустрілася з одним чоловіком, він заїде сюди й повезе мене на ленч з літераторами. Він пише вірші. Для невеликих журналів. Не дивись так приголомшено, тату! – засміялася вона. – Поезія досить слабенька, зате він має постійну роботу… «Ч», Джіммі.
– Випадково познайомилася! – перекривив сестру Джіммі, – Тільки чогось він тебе вчора ждав та все зітхав!.. «Б».
– Ох і підступний ти, Джіммі!
Аллен не міг збагнути, чому саме Елінор назвала Джіммі підступним – через те, що «підловив» її в грі, чи через те, що здогадався: учорашня зустріч у барі була не випадкова.
– Розумний ти хлопець, – зітхнула Елінор, – що правда, то правда. Яке має бути слово?
– «Лічба»! – переможно сказав Джіммі.
– Виграв, – мовила Елінор. – Обрид ти мені зі своїми словами. Він щоразу в мене виграє! – звернулась вона до батька. – А ви всі вдома кажете, що я гостра на язик.
– Готово, – сказав Джіммі, затикаючи пляшечку з лосьйоном. – Пограємо ще?
– Тільки не зараз, – відповіла Елінор. – Сонце дуже шкварить. Я геть спечуся, поки мій кавалер приїде по мене.
– Тоді я трохи поплаваю в басейні, – мовив Джіммі і встав. Він був високий на зріст, худий, як і його батько, – аж ребра видно, – а з-під чорних навислих брів стримів гачкуватий ніс. Без особливої радості Аллен порівняв сина з юнаками, яких щойно спостерігав на корті. Ті були хоч і худі, зате м'язисті, а Джіммі просто худий, і на корті він, очевидно, не витримав би й одного сету. Для Джіммі фізичні вправи були не що інше, як «марний піт і вкорочення життя». Коли Керолайн допікала брата за те, що він усе життя сидить, Джіммі відповідав словами Кіплінга, сказаними про англійських джентльменів, які захоплювалися спортом: «Вишукані дурні на крикетних гонах, закаляні телепні на футбольнім полі». А втім, подумав Аллен, Джіммі бодай не загрожує небезпека, що Хейзен спробує послати його в коледж на спортивну стипендію.
Джіммі стрибнув у басейн і, здіймаючи бризки, поплив таким чудернацьким стилем, що Аллен навіть не взявся б його описати.
– Хто цей кавалер, як ти його називаєш, що має приїхати по тебе? – запитав Ален дочку.
– Ти його не знаєш, – відповіла Елінор.
– Це той, про кого ти розповідала мені? Який був на грецькому острові?
Елінор на мить завагалася.
– Той самий, – нарешті сказала вона. – Він подумав, що для нас непогано буде зустрітися на нейтральній території. Можеш з ним не бачитись, якщо не хочеш.
– Чому ж не хочу? Хочу, – заперечив Аллен.
– Він цілком респектабельний, якщо це тебе так хвилює, – промовила Елінор.
– Мене це не хвилює.
– Добрий старенький татусь!
– Гадаєш, це буде ввічливо – отак піти, нічого не сказавши містерові Хейзену? Зрештою, ти провела в його домі ніч, а з ним самим тут ще навіть не бачилась!
Я не винна, що він учора з нами не вечеряв! – спробувала захищатися Елінор. – Кінець кінцем, він сплачує борг Керолайн, тобі й матері. Я певна, цього йому досить.
«Борг, – подумав Стренд. – Яке неприємне слово, і все ж воно пояснює цю ситуацію».
– Ти будеш на вечері?
– Якщо ти хочеш.
– Я хочу, щоб ти була.
Елінор зітхнула.
– Буду.
– Елінор, – мовив Аллен, сподіваючись, що дочка нарешті встане й зав'яже ліфчика, – я хочу в тебе дещо спитати.
– Що саме? – насторожилась Елінор.
– Це стосується Керолайн. Як ти вважаєш, вона вже досить доросла, щоб піти в коледж?
– Я пішла в такому віці, як вона, – сказала Елінор. – Зрештою, наскільки я знаю, ви збираєтеся віддати її до Сіті-коледжу. А це не бозна де, а в самому місті.
– А якщо ми віддамо її куди-інде?
– І де ви з матір'ю візьмете гроші, щоб платити за її навчання, гуртожиток і таке інше? Влаштуєтеся кожне ще на одну роботу? Не думаю, що у ваші роки…
– А якщо ми все ж таки потягнемо?
– Як?
– Та якось так… – Він боявся, що Елінор сміятиметься, довідавшись про Хейзенову пропозицію.
Нарешті Елінор зав'язала в себе на спині поворозки ліфчика й сіла.
– Як хочеш почути правду, – мовила вона, – то я вважаю, що Керолайн краще залишитися вдома. Вона зеленіша, ніж була в її віці я. Куди зеленіша. До того ж у вас під будинком ніколи не крутяться хлопці, не дзвонять по телефону. Ти цього не помічав?
– Та ні, – признався Аллен.
– Коли мені було стільки років, як оце їй, телефон дзвонив день
і ніч.
– Що правда, то правда.
– Керолайн вважає себе потворною, – провадила Елінор. – їй здається, вона відштовхує хлопців. Саме тому вона любить брати над ними гору на корті. Я робила краще – приборкувала чоловіків своїм інтелектом. – Вона самовдоволено засміялася. – А це куди благородніше! Та й надійніше.