– Ти кажеш, вона потворна? – вжахнувся Стренд. – Керолайн?!
– Любі тату й мамо, – промовила Елінор, – ви думаєте, коли я стану матір'ю, то теж буду сліпа?
– Але ж вона не потворна! Ось тільки містер Хейзен сказав, що вона чарівна!
– Похвала старигана, – кинула Елінор. – Навіть не варта того, коли в кінотеатрі дівчину вульгарно вщипне вісімнадцятирічний хлопчина.
– А коли я скажу тобі, що вважаю її… ну… якщо не красунею, то досить гарненькою дівчиною?
– Похвала старигана, та ще й батька! – кинула Елінор. – Ти краще спитай у мене, що я думаю про свою сестру. То чого ти хочеш – щоб я втішила тебе чи щоб сказала свою думку?
– Складне запитання, – відповів Аллен.
– Складне чи ні, але чого ти хочеш?
– На це є тільки одна відповідь, – промовив Стренд, намагаючись говорити з гідністю.
– Керолайн вважає себе потворною через свій ніс. Як бачиш, усе дуже просто! Діти насміхалися з неї ще з перших класів. Це твій ніс, і тебе він прикрашає, та й у Джіммі він на місці – хлопець ще доросте до нього. Але для дівчини, – коли в сім'ї є такі носи, як у матері і, гляньмо правді у вічі, в мене, – для дівчини цей ніс – просто фатальне лихо Стрендів. Ти мене зрозумів, тату? – вже трохи лагідніше промовила Елінор. побачивши, який ошелешений батько. – Я зовсім не хочу сказати, ніби вона думає про себе слушно, і не вважаю, що Керолайн негарна дівчинка. Але справа стоїть так. Коли дівчина вважає себе негарною, коли вона полишена на саму себе, не відчуває любові й підтримки добрих стареньких матусі й тата і не має вдома затишного ліжечка, де вона щовечора може сховатися, то дуже ймовірно, що вона потрапить до рук… почне жити з першим-ліпшим хлопцем або чоловіком, який скаже, ніби вона гарненька, незалежно від того, чи буде щось у нього в голові і чи він їй подобатиметься. Ти питаєш у мене поради? Тримай її біля себе вдома, аж поки вона виросте!
Джіммі саме виліз із басейну і стріпував із себе краплі та витрушував воду з вух.
– У нього ні про що не запитуй. Це тобі ще одна порада.
– Колись настане час, Елінор, і я запитаю в тебе, що мені робити з собою.
– Залишайся таким, який ти. є. – Вона підвелася й поцілувала батька в щоку. – Я не переживу, якщо ти станеш іншим.
Стренд сидів на терасі сам-один. Елінор пішла нагору переодягтися до ленчу, а Джіммі тинявся понад берегом. Аллен був радий, що Леслі не спускалася вниз. Вона відразу відчула б, що він чимось стривожений, усе в нього випитала б, і такий щасливий для неї ранок виявився б зіпсованим. Мучитися проблемами життя в двадцятому столітті – для цього досить буде й одного члена родини.
Алленові спало на думку піднятися нагору, надягти плавки й скупатись. У цей час біля басейну нікого не було, отож ніхто не побачить його тонких ніг – а він був худий, як і Джіммі. Коли Аллен уже зібрався встати, з дому вийшов містер Кетлі.
– Містере Стренд, – сказав він, – по міс Елінор приїхав якийсь джентльмен.
– Скажіть йому, будь ласка, щоб зайшов сюди, – попросив Аллен.
На терасу ступив молодик, і Аллен підвівся, щоб привітатись.
– Я батько Елінор, – сказав він, і вони подали один одному руку. – Вона за хвилину вийде. Одягається.
Молодик кивнув головою.
– Мене звати Джузеппе Джанеллі, – відрекомендувався він і, сміючись, додав: – Звучить так мелодійно, аж мені ніяково! Друзі називають мене просто Джо.
На думку Стренда, він мав років двадцять вісім-двадцять дев'ять. Голос низький, спокійний, обличчя напрочуд гарне – великі, наче покраплені золотом, зелені очі, смаглява шкіра і густі чорні кучері. На зріст майже такий, як і Стренд. Джанеллі був у сандалях, у білих штанях і блакитній футболці, що лишала відкритими мускулясті засмаглі руки, щільно облягала широкі плечі й вільно спадала до пояса. Аллен був радий, що його не застукали в плавках.
– Гарненький тут у них куточок, – промовив Джанеллі, роззираючись довкола. – Хтось мав мудрих предків!
– Мій син учора ввечері сказав: «Оце то архітектурка!»
Джанеллі засміявся. Це був спокійний, приємний сміх, що пасував
до його лагідного голосу й не зовсім чіткої вимови.
– Добра душа ваш Джіммі! – сказав Джанеллі. – О, вчора у нього був ще той вечір!
– ІЦо він накоїв? – насторожився Стренд. – Напився?
– Та ні, нічого поганого, – всміхнувся Джанеллі. його обличчя, що чіткими лініями брів, носа та підборіддя нагадувало скульптуру, враз пом'якшало, – Якби він напився, то я б звісно, і словом не обмовився про це його батькові. Ні, він випив тільки склянку або дві пива. Джіммі давав концерт.
– На чому? – Аллен наполіг, щоб Джіммі не брав із собою на вихідні електрогітару, – мовляв, і гостинність мільйонерів має свою межу.