Аллен легенько поплескав її по руці.
– Я вразливіший, ніж вам здається, – мовив він.
– А що думає ваша дружина? – запитала Юдіт.
– Це справа зовсім інша. Я нічого їй не сказав.
– Чому? – здивувалась Юдіт.
Аллен стенув плечима.
– Не знаю. Ми були серед чужих людей. І під чужим дахом. Потім, удома, вона щось відчула, і я… Не розумію, що зі мною коїлося, але я приховав від неї правду. Мене важко стерпіти, коли я приховую правду. І ми трохи посварились. Боюся, – зітхнув він, – це триватиме ще й сьогодні ввечері. Не до ладу вийшло, – з удаваною бадьорістю кинув він, – Та минеться, як ви гадаєте?
– Звичайно, – відказала Юдіт. – Я не знаю вашої дочки,, та якби вона була моя, я не пропустила б для неї такого шансу, байдуже.,, чи добродійність це, чи ні. Звісно, я, мабуть, ненормальна, – з моєю роботою в школі, та ще в такій школі! – але жити в цьому місті й потрапити до пристойного коледжу – та це ж у наш час просто дарунок небес! Освіта в Нью-Йорку!.. Господи, та це ж та сама війна, тільки іншими засобами!
Аллен засміявся.
– Краще не сказав би сам Клаузевіц! Треба переказати ваші слова моєму приятелеві Хейзену. Може, їх навіть варто викарбувати над порталом кожної школи в нашій системі. – Він поклав чайові для офіціантки. – Гадаю, нам пора йти.
– Що ви думаєте робити? – серйозно запитала Юдіт,
Аллен завагався.
– Не знаю. Поміркую, поки йтиму додому.
Надворі лив дощ, і високому чоловікові та низенькій жінці важко було не змокнути під її парасолькою.
– Ох і розгуляюсь я сьогодні! – сказав Аллен. – Беремо таксі! Мені починають подобатися звички багатих.
У таксі обоє довго мовчали.
– Ви мені не подобаєтеся такий заклопотаний, – озвалась Юдіт. – Чого це в усьому маєте розбиратися ви? Чому ви не дозволите містерові Хейзену побалакати з Керолайн? Нехай дівчина сама все й вирішує.
Аллен кивнув головою.
– Мабуть, ви маєте рацію. Хоч моя дружина сказала, б інакше. Зовсім інакше. Що ж до мене… – Він зітхнув. – З одного боку я воюю, з егоїзмом, а з другого – із здоровим глуздом. Не знаю тільки, що є що.
Коли таксі під'їхало до будинку Юдіт, який був усього за три квартали від Алленового, вона сказала:
– Якщо не поспішаєте, то чом би вам не зайти до мене й не випити? Трохи віскі, і все стане на свої місця.
– Думка непогана, – відповів Аллен, вдячний Юдіт за співчуття й бажання відтягти неприємні для нього хвилини.
Він ще ніколи не заходив до неї додому. Квартира містилася на одному з верхніх поверхів старого будинку й спочатку планувалася під художню майстерню з великими вікнами, які виходили на північ, та спальнею. По всіх стінах полиці з книжками, меблі яскраві (він сподівався, що вони будуть темні), все було доладне й дуже охайне. Жодних ознак того, що колись тут уже був якийсь чоловік,
Аллен сів у куточку великої канапи. Він спостерігав, як Юдіт бере лід з холодильника, який стояв у кухоньці, відгородженій від великої кімнати білими розсувними дверима. Юдіт була така маленька, шо мусила стати навшпиньки, коли діставала віскі й дві склянки з шафки на холодильнику. Він помітив, що пляшка наполовину випита. «Цікаво, – подумав він, – чи не п'є Юдіт Кінлін сама на ніч, щоб заснути?»
Вона налила на кубики льоду віскі, потім додала в склянки трохи води з крана й поставила їх на невелику тацю разом з блюдцем, повним солоного мигдалю. Тоді перенесла тацю на низенький столик для кави, який стояв біля канапи, мовила: «Ось так», – і сіла біля Аллена.
Вони взяли склянки. Юдіт піднесла свою і сказала:
– Радо вітаю вас у моєму домі!
Віскі було добре.
– Подумати тільки, – сказав Аллен, – пити в понеділок серед білого дня! Це просто самогубство!
Обоє весело засміялися.
– Затишний тут куточок, – зауважив Аллен. – Такий тихий. І, здається, досить далеко від… – Він замовк, не знаючи від чого ж саме далеко ця квартира. – Ну, – сказав нарешті, – просто далеко.
Юдіт рішуче поставила склянку.
– А зараз, – сказала вона, – я зроблю те, що вже давно хотіла зробити. – Вона хутко стала навколішки поруч нього на канапі, обняла його й поцілувала.
Ошелешений, Аллен сидів нерухомо, усвідомлюючи, що в руці у нього склянка, й боячись розлити віскі. Та коли її губи, м'які, але гарячі, злилися з його губами, він розслабився й відхиливсь назад, тягнучи її за собою і вже не думаючи про віскі. Вільною рукою Аллен обняв Юдіт і міцно поцілував. Потім відчув, як її пальці шукають гудзиків на його сорочці. Юдіт розстебнула сорочку, і її долоня, ніжна й легка, почала гладити йому шию, труди, живіт… Дивовижна міс Кінлін! Вона все цілувала Аллена, раз у раз ніжно торкаючись його щоки своїми вустами, й шепотіла йому на вухо: «Я хочу тебе! Я хочу тебе!..» Аллен відхилився ще далі. її руки, мов пелюстки в нього на тілі, довели йому, що та його слабкість у суботу ввечері була випадкова.