Раптом Юдіт завмерла, вивільнилася з-під його руки, підхопилась і стала перед ним. Коси в неї були сплутані, але вона усміхалась, і в очах її світився вираз, якого досі Аллен у неї не бачив, – пустотливий, грайливий. «У цьому холодному світлі, що падає з вікна, яке виходить на північ, – подумав він, – Юдіт прекрасна й жадана!»
– Ну, – мовила вона, – то будемо?
Аллен підвівся, побачив, що віскі не розлилось, і сказав:
– Це було напрочуд приємно! Несподівано й дуже, дуже приємно!
Юдіт засміялася – невимушено, весело.
– Я ж не запитую про твоє враження, – мовила вона. – Я запитую, чи будемо ми кохатись.
Він сумно похитав головою.
– Я б і радий, – зітхнув він. – Але не можу. Принаймні не сьогодні.
Обличчя її спохмурніло.
– Ти не образився, ні?
– Господи, та ні! – відповів Аллен. – Мені було дуже приємно. Я щасливий. Але зараз не можу.
– Ти про це думатимеш? – її очі були тепер опущені, і йому стало прикро, що він завдав їй болю.
– Звичайно, думатиму, – відповів Аллен.
– Ти прийшов сюди, щоб забути про свій клопіт, – сказала Юдіт, співчутливо всміхнувшись, – а я додала тобі нового клопоту. Я повелася незграбно, У мене немає до цього хисту. – Вона підвела голову й подивилася йому в очі. Принаймні тепер ти все знаємо, Ми обоє знаємо.
– Так, – мовив він.
Юдіт підійшла до нього й застебнула йому сорочку. Аллен поцілував її в голову.
– А тепер, – сказала вона, – давай доп'ємо!
Аллен поволі йшов у вогких сутінках додому. В голові у нього все переплуталося. Він був і окрилений, і невдоволений собою водночас. Але відчуття поразки сьогодні в нього не було. Раніше з ним нічого такого не траплялося, а після одруження, то й поготів. Аллен вважав, що, крім власної дружини, він ніколи не подобався жодній із жінок. А Леслі була прив'язана до нього не через його фізичні переваги, а тому, що цінувала його розум та моральні якості.
Хейзен запитував, чи вірить Аллен у десять заповідей, і він відповів, що вірить. Але вірити в них і виконувати їх – не одне й те саме. Хоч Аллен і не порушував подружньої вірності, та не раз, бувало, жадав дружини свого сусіда, що було природно й неминуче, але суперечило велінню, оголошеному з гори Сінай. Коли посланець бога Ізраїлю повідомив у пустелі мандрівним племенам закон, він не міг собі уявити, як важко стане дотримуватися того закону через кілька тисячоліть у кам'яних лабіринтах Нью-Йорка.
Потім Аллен пригадав, яким тоном Юдіт сказала: «А зараз я зроблю те, що вже давно хотіла зробити». «Давно… – похитав, головою він. – Мені п'ятдесят, а я досі навіть не замислювався про таке». На розі біля свого будинку Аллен уже хотів був повернути й піти назад, але в ту мить помітив Александера, який стояв, прихилившись до стіни біля входу, і зрозумів, що портьє його теж побачив. Аллен хутко рушив до дверей і сказав:
– Добрий вечір, Александере! Паскудна погода, чи не так?
– Паскудна, – погодився Александер, кутаючись у свою військову куртку й посмоктуючи сигару.
Відчинивши двері в квартиру, Аллен почув, що Леслі грає. Він став і на мить заслухався. То була соната Шуберта в мінорному ключі; тиха й спокійна мелодія дуже пасувала до цього похмурого дощового вечора. Аллен скинув плащ, капелюх і дбайливо почепив їх у передпокої. Потім зайшов до вітальні.
– Добрий вечір, – привітався він.
Леслі різко урвала гру, встала й обернулася до нього.
– Добрий вечір, – мовила вона холодно, але не підійшла й не поцілувала його.
«Не краще, ніж минулої ночі чи сьогодні вранці», – подумав Аллен, І все ж таки звичаєві цілуватись, коли одне з них приходило додому, було стільки ж років, як і їхньому подружньому життю. Аллен ступив до дружини, що й досі стояла біля піаніно, нахиливсь і поцілував її в щоку.
– Ти пізно, – кинула вона й принюхалась. – Та ще й пив!
– Зайшов по дорозі до бару, – сказав Аллен. Це було не зовсім так, але ж збрехати не важко – ганебно легко! – Я змокнув і змерз, Випив одне віскі. – Він здвигнув плечима. – Керолайн удома?
– Ні, пішла до бібліотеки.
– Хто-небудь дзвонив? – Вони цілий день не бачились, і слова ці були звичайні, а ось тон – якийсь дивний.
– Ні.
– Я не заважатиму тобі грати. Піду до…
– Ти нікому не заважаєш. Я вже награлася,
Задзвонив телефон.
– Я візьму трубку, – кинув Аллен, радий,; що трапилася нагода вийти з кімнати.
Дзвонив Хейзен,
– Вибачте, що змушений був покинути вас отак напризволяще в своєму домі, – сказав Хейзен. – Але в Нью-Йорку телефон аж розривався. Сподіваюсь, усе було гаразд?