– Краще й не могло бути, – відповів Стренд з удаваною щирістю.
– Дещо з'ясувалося, – сказав Хейзен. – Сьогодні надвечір мені дзвонили з поліції. Вони зловили одного з тих, хто, як вони гадають, напав на мене. Принаймні хлопець явно причетний до тієї події. Просять, щоб ми з Керолайн зайшли до двадцятого відділка. Це неподалік від вас…
– Я знаю, де це.
– Завтра о дев'ятій ранку побачимо, чи пощастить нам упізнати його. Як гадаєте, Керолайн не буде проти? – стурбовано запитав Хейзен. – Звичайно, якщо вона не схоче піти, то вони її не примусять. Думаю, те, що дівчина просто впізнає його, для суду не матиме, власне, вирішального значення, і..
– Керолайн ще немає вдома, – перебив його Стренд. – Коли вона прийде, я запитаю в неї.
– Гаразд, – мовив Хейзен. – Я б хотів, щоб негідники бодай кілька місяців посиділи. Хоч тепер такі суди, що на це, мабуть, навряд чи можна сподіватися. Подзвоніть мені в контору. Я працюватиму допізна. О, до речі, я вже побалакав зі своїм товаришем із Траскота. Один із колишніх їхніх студентів тепер працює на них у Нью-Йорку, і мій товариш пообіцяв улаштувати так, щоб той чоловік зустрівся з Керолайн і подивився на неї.
– Господи, та хіба вам нема чого більш робити в понеділок уранці?!
– Я згаяв на це всього п'ять хвилин.
Коли Аллен повернувся до вітальні, Леслі стояла біля вікна й дивилась на залиту дощем вулицю.
– Це Хейзен, – сказав він. – Поліція начебто схопила одного з тих, хто напав на нього. Вони хочуть, щоб завтра вранці Керолайн з Хейзеном прийшли і впізнали його.
– І що ти йому відповів? – запитала Леслі, дивлячись у вікно.
– Що запитаю в Керолайн і передзвоню йому. Мені зовсім не хочеться, щоб дівчина встрявала в такі справи.
Леслі кивнула головою.
– Мені теж. Однак вона може учинити по-своєму.
Леслі, люба, прошу тебе, сядь, – лагідно мовив Аллен. – Мені треба тобі дещо сказати. Вчора я не хотів про це говорити.
Леслі неквапом відвернулася від вікна й сіла обличчям до нього.
– Це було після того, як Керолайн грала з Хейзеном у теніс, – почав Аллен. – Ми з ним верталися до будинку… – І він розповів дружині про все – про Хейзенову пропозицію, про його аргументи, про можливість одержати спортивну стипендію; потім переказав також розмову з Елінор якомога детальніше, наскільки запам'ятав.
Леслі слухала мовчки, склавши руки на колінах, і її обличчя нічого не виражало. Коли Аллен закінчив, вона сказала:
– Щодо Керолайн, то Елінор, звісно, має рацію. Дівчина справді вважає себе непривабливою, ненавидить свій ніс. Вона справді хворобливо сором'язка. Наша дочка приховує це від нас із самого малечку.
– Ти знала про це? – недовірливо спитав Аллен. – Весь час про це знала й нічого мені не казала?!
Леслі простягла руку й торкнулася його – плеча.
– А ідо б це допомогло? – Тепер голос її звучав ніжно, з любов'ю. – Хіба тобі немає над чим сушити голову?.
– Я почуваю себе останнім дурнем! – відказав Аллен.
– Ніякий ти не дурень. Просто інколи неуважний, от і все, – промовила вона. – Особливо коли йдеться про твоїх дітей. А зараз давай поміркуємо: що нам робити? – Леслі всміхнулася. – Завваж, я сказала «нам».
– Хейзен хоче, щоб ми дозволили йому поговорити з Керолайн,
– Спокусити її розповідями про ясне сонце Арізони! – Леслі знову всміхнулась. – А втім, чом би й ні? Нам теж не завадило б трохи того ясного сонця!
– Але ж, господи, учитись на ветеринара! Як ти гадаєш, звідки їй прийшла в голову ця дивна думка?
– Не знаю, – відповіла Леслі. – Може, вона прочитала книжку отого англійця – «Про всі істоти, великі й малі». Там цю роботу описано дуже привабливо – зустрічі з різними людьми, свіже повітря н таке інше. Якщо вона справді так вирішила, я не ставатиму їй на дорозі.
– Чому вона ніколи жодному з нас не обмовилася про це й словом? – Аллен відчув, що в голосі його прозвучала образа.
– Може, просто чекала слушної нагоди. Дівчата рано звикають не звірятися в усьому батькові й матері.
– Ти за те, щоб її відпустити?
Леслі кивнула головою.
– Що ж, – мовив Аллен, – завтра вранці вони, мабуть, побачаться в поліційному відділку і там побалакають. Ідеальне місце, щоб спокусити дівчину!
Леслі встала, пригорнулася до Аллена й поцілувала його в чоло, Тоді погладила по голові.
– Тобі пора підстригтися, – сказала вона.
Коли незадовго до вечері прийшла Керолайн, Аллен розповів їй про дзвінок Хейзена. Леслі саме давала у вітальні урок полісменові, і вони пішли на кухню – якомога далі від бренькання, яке представник закону видобував з бідолашного інструмента.