– Містер Хейзен сказав, що завтра піде до поліційного відділка. Але якщо ти не схочеш піти, то примусити тебе вони не мають права.
Обличчя в Керолайн стало дуже серйозне, і вона п'ятірнею відкинула назад волосся. Аллен сподівався, що дівчина відмовиться йти, але вона сказала:
– Я піду.
– Ти цього справді хочеш?
– Авжеж. Ті хлопці не повинні розгулювати на волі. Я не можу забути, на кого вони були схожі. Зграя диких звірів – розлючених, підступних, безжальних, ладних роздерти людину. Сподіваюся, вони схопили саме того, кого слід.
– Гаразд, – зітхнув Аллен. – Ми з матір'ю підемо з тобою.
– Не треба. Я не маленька.
– Я сказав, ми підемо з тобою, – повторив Аллен.
Керолайн зітхнула й рушила з кухні, проте Аллен зупинив її.
– Сядь на хвилинку, Керолайн. Мені треба з тобою про дещо поговорити.
Дівчина підозріливо глянула на батька, одначе вернулася й стала біля столу. Аллен сів напроти.
– Зі слів містера Хейзена я зрозумів, що ви з ним мали розмову про навчання в коледжі на Заході.
– О! – похопилася Керолайн трохи винувато. – Він тобі розповів?
– Так.
– Я не сказала, що збираюся туди їхати, – пояснила вона. – Я тільки сказала, що якби мала зелененькі, то поїхала б. І ще я йому сказала, що зелененьких у мене нема.
Він пояснив, що є можливість дістати те, що ти називаєш «зелененькими».
– Справді? – здивовано звела брови Керолайн. – Мені він цього не казав.
– Він спершу хотів поговорити зі мною.
– Що ж він тобі ще розповів? – насторожилась Керолайн,
– Ніби ти хочеш навчатись у сільськогосподарському коледжі й одержати диплом ветеринара.
– І це жахливо, так? – В її голосі прозвучала ворожість.
– Ні, звісно, – заспокійливо відповів Аллен. – Але ми з матір'ю хочемо знати: чому ти надумала стати саме ветеринаром і чому не сказала нам про це раніше?
– Раніше я не була в цьому впевнена. Я не хотіла вам нічого казати, поки не вирішу сама для себе. Крім того, я боялася, що ти обізвеш мене сентиментальним дівчиськом і сміятимешся з мене. Ну ось, тепер ти все знаєш. Смійся, коли хочеш!
– Ніхто не думає сміятися, Керолайн, – лагідно мовив Аллен.
– В усякому разі, про це немає сенсу навіть розмовляти. – Дівчина безнадійно махнула рукою. – Казочки для дітей! Це коштує гроші. Великі гроші. А ми багаті хіба що на любов, – з іронією кинула вона. – Та коли доходить до «скарбів земних»… – Керолайн стенула плечима. – Я ж не сліпа. Коли ти востаннє купив собі новий костюм?
– Давай побалакаємо про це потім, – сказав Аллен. – Зараз мене цікавить, з яких міркувань ти захотіла стати ветеринаром. Що ти знаєш про тварин?
– Та, власне, нічого. А втім, дещо таки знаю. Тваринам важко. Страшенно важко. І їм треба допомагати. Хіба це так дивно, коли хтось прагне покласти своє життя на те, щоб цей жахливий світ став хоч трохи людянішим? – її голос прозвучав різко, так ніби вона зібралася оборонятись.
– Я не думаю, що це так дивно, – сказав Аллен. – По-моєму, це якраз чудово! Але й людям теж важко. А просто лікарем ти не хочеш бути?
– Я не хочу бути ні лікарем, ні політиком, ні генералом, ні громадським діячем, бо в мене нічого з цього не вийде. Елінор стала б ким завгодно, а я – ні. Може, я й дурна, але одне я знаю напевне: я – це я. Я важко ладнаю з людьми, вони мене лякають, я незграбна, я завжди мелю дурниці й відчуваю, як люди сміються в мене за спиною!..
«Рідна моя, бідолашна донечка!» – сумно подумав Аллен.
– З тваринами легше, – запально провадила Керолайн. – Вони не розмовляють. А якщо й розмовляють, то ми їх не розуміємо. Тварини не знущатимуться з мене! – Здавалося, з її очей ось-ось бризнуть сльози.
Стренд перехилився через стіл і поплескав дочку по руці.
– Гаразд, гаразд, – мовив він. – Принаймні тепер я знаю твою думку про це. Хоч і вважаю, що ти до себе, мабуть, таки надто сувора. Коли підростеш, то гадаю, будеш про себе кращої думки.
– Якщо мені доведеться залишитись у цьому місті, день і ніч із шкури пнутися, щоб дотягтись до гарненьких дівчаток, то я просто загнуся! – І Керолайн заплакала.
«А якби я сказав тобі, що ти мене переконала і, на мою думку, з усіх боків краще буде, коли ти поїдеш до коледжу? – Аллен помовчав і провадив: – Вихід у нас є, ми можемо дозволити це собі, незважаючи на оті «скарби земні».
Керолайн недовірливо звела на нього очі.
– Що ви з мамою хочете робити – працювати й вночі, щоб послати мене до Арізони?
– Ну, це ти вже занадто! – засміявся Аллен. – Ні. Містер Хейзен висунув одну цікаву пропозицію.
– Чи думаєш. позичати в нього гроші? Я нікуди не поїду, якщо…
– І знов ти не вгадала, – перебив її Аллен, А тоді розповів їй про Хейзенів план щодо спортивної стипендії.