Якусь мить у кімнаті було тихо. Хейзен помішував у склянці лід. «Цікаво, – подумав Аллен, – чи це та сама його, коханка, про яку я чув?» Якщо казати щиро, жінка йому подобалась, одначе в коханки він би її не взяв. Коли б хто-небудь побачив, як він заходив до Юдіт Кінлін, а потім виходив від неї – чуб скуйовджений, вираз ошелешений, – то чи пішла б після цього чутка, що Юдіт – його коханка? Чутки виникають швидко,..
– Вона інколи приїздить сюди, – сказав Хейзен, так ніби повинен був дати Стрендові пояснення, – І завжди несподівано. Будинок такий великий. – Він помовчав. – Лінда – вдова одного з моїх найкращих друзів; Помер у сорок сім років. Так зненацька… – Він клацнув пальцями. – Грав у гольф. Серце.
– Здається, вона тримається мужньо, – мовив Стренд, і Хейзен обпік його гострим поглядом.
– Лінда мудро вчинила, поринувши в справи. Вона – один з двох власників картинної галереї і дуже ділова людина. їхня галерея об'єдналася з галереєю у Франції, і Лінда має змогу по кілька разів на рік бувати в Європі. Іноді вона меле дурниці, але, запевняю вас, жінка вона не дурна, – сказав Хейзен з притиском. – До того ж вона багато часу віддає доброчинній діяльності.
– Сподіваюся, коли, помру, моя дружина теж багато часу віддаватиме доброчинній діяльності!
– Він працював на Уолл-стріті. Ото була голова, – провадив Хейзен, не відповідаючи на жарт Стренда, що, як той тепер зрозумів, був невдалий. – Дивовижний чоловік! Перепрацював. Ви читали, що листоноші живуть довше, ніж керівники великих корпорацій?
– Бо більше рухаються, – відповів. Стрейд. «Хоч би скоріше всі посходилися, щоб не заглиблюватись у цю розмову!» – подумав він,
– Знаєте, а ви зняли б краватку, – запропонував Хейзен. – У краватці, мабуть ніхто більш не буде, Істхемптон тепер пролетарський. Не такий, який був колись. Мій батько наполягав, Щоб до вечері ми щоразу переодягалися. А тепер тут, носять усе. Зовсім прозорі сукні, джинси, червоні штани, як оце в мене, дідько б їх узяв! Я певен: усе це сповнене найлиховіснішого соціологічного змісту.
– Стренд розв'язав краватку і сховав її до кишені. Він мав дуже тонку шию, і для нього навіть нелегко було знаходити сорочки з таким малим коміром і такими довгими рукавами. Хейзен здивовано подивився на Аллена.
– Я помітив, що ви їсте добре…
– Як кінь, – докинув, Стренд.
– А все одно такий худий!
– Худючий!
– Я б на це не нарікав. Коли б я їв так, як ви, мене б уже возили на колясці! – Він надпив віскі. – Але у вашій сім'ї ніхто не схильний до повноти.
– Та ні. Правда, Елінор часом сідає на сувору дієту, коли відчуває, що набрала кілька зайвих грамів.
– Сміх, та й годі! – пирхнув Хейзен. – В її роки і з її фігурою!..
У двері подзвонили.
– Гості на вечерю, – сказав Хейзен. – Сподіваюся, ви не дуже знудитесь у їхньому товаристві. Вечірки в Хемптоні. бувають і нудні.
За вечерею господар сидів на чолі столу, праворуч від нього, – Леслі, ліворуч – Керолайн. Дерлі зробила собі високу зачіску. Біля Керолайн сів хлопець, з яким вона три тижні тому грала в теніс. Аллен задоволено відзначив, що це не той красень Чед чи Бред, проти якого застерігав Хейзен. Поруч нього сиділа дама на прізвище Колдуелл – власниця одного з будинків за дюнами. Вона прийшла з чоловіком та дочкою. Цій дівчині відвели місце біля Джіммі – вона була десь одного з ним віку, хоча Стренд ніколи не міг визначити напевне, скільки років тій або тій дівчині. У школі в нього були учениці, що мали – він це добре знав – по шістнадцять років, а виглядали на всі двадцять п'ять. Далі сидів дебелий і жвавий чоловік на прізвище Соломон з довгою, прямою сивою чуприною – вона робила його схожим на Джорджа Вашінгтона. Праворуч від Стренда – Лінда Робертс, тепер уже не в дорожніх «лахах», як вона назвала була свій одяг, а в довгій, з оборками рожево-ліловій сукні, що лишала відкритими її худі плечі. Місіс Соломон, гостровида, але приємна жінка, підстрижена під хлопця й дуже засмагла, сиділа ліворуч від Стренда. І нарешті Колдуелл, що його відрекомендували як доктора Колдуелла, – середнього віку чоловік зі скорботним, офіційним обличчям посла, якому щойно наказали передати надто непослідовному урядові різку ноту, – замикав товариство за столом, сидячи між Леслі та місіс Соломон. Конрой, хоч він і жив тут таки, до списку запрошуваних за цей стіл, очевидно, не входив.
Розмова точилася жвава, і Стренд був радий бачити, що Леслі та Керолайн задоволені вечіркою і що дочку Колдуеллів – її запросили навмисне для Джіммі, – здавалося, дуже зацікавило те, що хлопець розповідав їй. Але з їхньої розмови до Стренда долітали тільки окремі слова, бо Лінда Робертс не вмовкала, базікаючи в нього над вухом своїм високим пронизливим голосом.