– Сьогодні я буду нестерпна! – застерегла вона Аллена, коли сідали за стіл. – Я така висотана! Політ через океан – це таки неаби-що. – Лінда щойно повернулася з Франції, де, як вона повідомила, крім роботи в паризькій галереї, вона «просто не могла пропустити» одного весілля.
– Чотириста гостей! – сказала Лінда. – На щастя, не пішов дощ, а то вечірка, в саду обернулася б на стихійне лихо. Що не весілля в червні, то я вимокаю до нитки. І я вже помітила, що коли на весілля доводиться тікати від дощу, то через рік або два неодмінно доходить до розлучення! Рассел розповів мені геть усе про вас, і про вашу чарівну родину, і скільки ви для нього зробили. Ви повинні пишатися своєю дочкою. На її місці я просто заверещала б і впала непритомна. Не знаю, що буде з нашим любим Нью-Йорком! Ніхто вже не зважується носити коштовності. їх поховали у банківських сейфах. Та ще й застрахували. – Вона зітхнула, стенувши своїми худими плечима. – Рассел каже, що ви вчитель історії. Це, мабуть, дуже цікаво! Історія була одним з найулюбленіших моїх предметів у Мічманському університеті, але тепер я не читаю навіть газет – тільки світську хроніку та кіноогляди. Все інше таке похмуре!.. Пробачте мені, я насилу розмовляю, така виснажена. Аеропорти – це ж пекло! А найгірший – Ф'юмічіно. Це я через нього майже перестала літати до Рима. Тепер усі подорожують, подорожують – у першому класі можеш побачити найхимерніших людей. Мій чоловік уже зібрався був купити реактивний літак, та помер. Я дуже люблю приземлятись у Ніцці. Аеропорт просто біля моря, і почуваєш себе, як за добрих давніх часів, коли до Європи плавали на розкішних океанських лайнерах, де об одинадцятій годині милі стюарди розносили вздовж шезлонгів бульйон… А тепер уже немає тих чудових італійських кораблів. О, спагетті – страва богів! Не хочу здатися старомодною, але прогрес теж повинен мати якісь межі. Вони вже довели Лазуровий берег до того, що він тепер скидається на Майамі-Біч, але я з аеропорту відразу шасть до свого гніздечка – це в горах, біля Мужена, – і нікуди з нього ногою не ступну, хіба що вийду погуляти в своєму саду. Ви ж знаєте Мужен, містере Стренд, чи не так?
– Аллен, – галантно мовив Стренд, подумавши про те, з якою, ж тоді швидкістю і як довго розмовляє місіс Робертс, коли вона не висмажена перельотом через океан.
– Аллен! – проказала вона за ним. – Колись я мала кавалера з таким ім'ям. То був юнак просто неземної краси. Його завжди питали, чи не хоче він зніматись у кіно. Але він надто серйозно захоплювався кінними перегонами. А коли я вийшла заміж за свого чоловіка, він. так занепав духом, що одружився з жінкою, яка уже вчетверте була розлучена. Вона одержувала величезні аліменти! Він приїжджав з нею до нас у гості, і три дні Аллен ходив коло мене як хмара. Ми вже натякали, ніби збираємося до Іскії, щоб якось викурити їх із дому. Вульгарна штучка, та його дружина. Уявляєте собі, засмагала без ліфчика! Ви знаєте, вона до нестями пишалася своїми грудьми. Вона починала на стадіоні Техаського університету – стрибала там перед глядачами й давала сигнал, коли треба плескати, а її перший чоловік грав у футбол за «Даллас» і весь час її лупцював. Я не знайшла в своєму серці сили, щоб засудити його. Ви й ваша чарівна дружина – господи, вона ж просто диво! – ви повинні приїхати до мене в Мужен. Ви часто буваєте у Франції?
– Ні, – відповів Стренд, намагаючись зосередити свою увагу на апетитному соковитому шматку баранини в себе на тарілці. – Не часто.
– Мужен вам сподобається. Райський куточок, схований у горах! Мій чоловік купив мені цю віллу як весільний дарунок. Другого такого чоловіка я не знаю. Він мав ділові контакти в усьому світі. Назвіть що завгодно, тобто яку завгодно країну – і він мав там фірму. Йому, звісно ж, страшенно часто й довго доводилось не бувати вдома…
«Не важко здогадатися, чому його часто й довго не бувало. вдома!» – зловтішно подумав Стренд.
– Це й наштовхнуло мене на думку взятися за доброчинну діяльність, – провадила Лінда Робертс. – Усе сама й сама… В таких випадках інші жінки звичайно заводять собі коханців. – Вона знову засміялася на повен голос, майже істерично. – Хоча мій чоловік був не з добрих людей, зовсім ні. Таким його не назвеш. Так от, добродійність заповнила величезну пустку в моєму житті, містере Стренд, тобто я хотіла сказати – Аллене. Зараз я звільню вас від свого товариства. Онде Неллі Соломон просто вмирає вже, так хоче з вами поговорити, я добре бачу. А я собі сидітиму крячкою.
Місіс Соломон сиділа від Стренда ліворуч, і він вдячно повернувся до неї. Поки Лінда Робертс виголошувала свій монолог, Леслі раз чи двічі подивилася через стіл і співчутливо-іронічно всміхнулася Алленові.