Місіс Соломон їла старанно, мовчки, її очі дивилися в тарілку. Доктор Колдуелл, що сидів ліворуч від неї, тихо, довірливим тоном розмовляв з Леслі – майже весь вечір, як помітив Аллен. Потім Леслі розповіла йому, нібито Колдуелл переїхав практикувати до Хемптона, бо, як він пояснив, у місті ніколи не міг знайти, де припаркувати машину, коли виїздив на виклики. Колдуелл також глибоко цікавився музикою, добре на ній розумівся, як дійшла висновку Леслі, і не молов дурниць. Він справив на неї враження чоловіка не досить дипломатичного, проте, як їй здалося, це був лікар того типу, що їх хворі просто боготворять.
– Ви сюди на ціле літо? – спитав Стренд у місіс Соломон, бо ж розмову треба було якось почати.
– Ми наймаємо віллу, – відповіла місіс Соломон. – Оце вже друге літо. – Вона мала м'яку південну вимову. «Алабама», – подумав Стренд. – Але Герб хоче купити тут будинок.
– Це справді гарний куточок, – погодився Стренд.
– Коли не граєш у гольф, – сказала місіс Соломон,
– Як це? – здивувався Стренд.
– Коли у вас прізвище Соломон, – промовила вона, – то раптом
виявляється. Що в клубі дуже суворі правила прийому нових членів. Не знаю, чи вам зрозуміло, що я маю на увазі.
– Зрозуміло, – ніяково. сказав : Стренд.
– Зрештою, нічого страшного в цьому нема! – мовила місіс Соломон з веселою усмішкою. В неї були гострі, гарні білі зубки, і усмішка пом'якшувала вираз її обличчя. – Думаю, будинок ми купимо. Тільки в клубі звертають увагу на те, хто ти такий. А в будь-якому іншому місці, нехай ти хоч папуас, тебе однаково запросять на вечірку. П'ятдесят років тому ірландців теж не пускали в клуби. Тим то багаті ірландці оселялися в Саутхемптоні окремо. П'ятдесят років не так уже й багато, щоб дочекатись, коли тобі дозволять пограти в гольф, правда ж? – місіс Соломон знову усміхнулася.
«А вона досить мила жінка, – подумав Стренд. – Якщо Хейзенові потрібна коханка, то хай би краще вибрав Неллі Соломон, ніж Лінду Робертс».
– Сказати щиро, мені тут дуже подобається, – провадила місіс Соломон. – Пляж прекрасний. Рассел дозволяє мені коли завгодно користуватися кортом… А завтра я гратиму з вашою дочкою. Я чула в неї добре виходить… До Нью-Йорка звідси недалеко, і Герб завжди зможе швиденько повернутись, якщо йому подзвонять із контори. Гербові не вадить те, що він єврей. Навіть допомагає в бізнесі.
А що це за бізнес?..
– Хіба Рассел вам не розповідав?
– Ні, він сказав тільки, що на вечерю прийдуть кілька приємних людей.
– Він дуже хотів, щоб ми прийшли й познайомилися з вами. Ми навіть відмовилися від іншого запрошення.
– Я радий, що ви прийшли.
– Ви дуже люб'язний. І Рассел так казав. – Вона знов усміхнулася. – Мій Герберт наймає оркестри, влаштовує концерти – рок, кантрі, джаз, спірічуелз… Усяке таке. Що завгодно. Вам варто побачити, декого з тих, хто буває у нас удома.
– Розумію, – мовив Стренд і похитав головою. Добряга Хейзен! Про кожного подбає. Він не просто так. попросив Джіммі взяти гітару. А ще, мабуть, Хейзенові здалося, ніби котресь із його, Алленової, сім'ї нездорове на вигляд або в когось малокрів'я чи перша стадія якоїсь жахливої хвороби, тому він і запросив сюди доктора Колдуелла – щоб той поставив нишком діагноз.
– Отак я й зустріла Герберта, – провадила місіс Соломон. – Мені здавалося, що я співачка.
– І як же все обернулося?
Вона здвигнула плечима.
– Він звільнив мене від ілюзій. Коли йдеться про талант, мудрого Герба не ошукаєш. «Бідолашна дівчина! – сказав він після того, як послухав мене. – Доведеться одружитися з тобою». – Вона пирснула. й закохано подивилась на свого чоловіка. Потім споважніла і знов узялася їсти. – Я дуже люблю ходити до Рассела на вечірки. Вони в нього такі… такі неістхемптонські. Він колекціонує різних диваків… Як-от ми з Гербом…
– І ми, – докинув Стренд.
Місіс Соломон подарувала йому коротку, по-дитячому змовницьку усмішку.
– Я не збиралася цього казати.
Стрендові подобалася ця щира, вродлива молода жінка з її пухкенькою привабливою фігурою, яка, коли місіс Соломон і далі так їстиме, через кілька років уже не буде така приваблива.
– Він дуже, уважний господар, наш Рассел, – промовив Аллен.
– Чудовий! – відповіла місіс Соломон із повним ротом. – Ви були у нього вдома в Нью-Йорку?
– Ні.
– Проти його, Нью-Йоркського будинку це – убогий кемпінг, сказала місіс Соломон, не перестаючи жувати. – Аж дивно влаштовує такі банкети, а сам майже нічого не їсть. Ви помітили?