Коли в плавках і халаті він спустився вниз, на терасі й на пляжі так само нікого не було. Океан уже не шумів, з далечини котилися невисокі хвилі і ярдів за десять від берега розбивались. Аллен скинув халат і по дрібному білому піску пішов до води, туди, де розбивалися хвилі. Але вода була холодна, і він зайшов тільки по пояс. Аллен остаточно прочумався від сну, стояв тепер і втішався хвилями, що набігали на нього. Потім трохи проплив і подумав, що. треба було, б купити абонемент до басейну й плавати хоча б разів три на тиждень, це йому не завадить.
Коли руки трохи стомились, Аллен торкнувся ногами гладенького піщаного дна і рушив до берега. Та не ступив він і кількох кроків, як відчув, що далі йти не може. Вода довкола нього завирувала, і він уже ледве міг стояти. Потім ноги зненацька втратили опору, і нестримний відплив потяг його в океан. Аллен намагався не панікувати, але став шалено вимахувати руками, борючись із течією. Ще ніколи в житті не відчував він такої раптової втоми й почав ковтати воду. Кричати марно-на березі нікого не було. Він глянув на величезний будинок – так близько, і жодної живої душі!
Потім Аллен побачив, як на терасу вийшов Конрой. Він сів і, не дивлячись у бік пляжу, розгорнув газету.
– Конрой! – крикнув через силу Стренд. – Конрой! – Він побачив, як Конрой здивовано озирнувся, не розуміючи, звідки його кличуть, поки нарешті помітив Стренда, що несамовито вимахував руками, намагаючись утриматися на поверхні, і вже не мав сили навіть кричати.
Конрой кинувся в будинок, тоді. вибіг і помчав до пляжу, стягуючи із себе светр. Він був у шортах «бермуди» й босоніж. Стрибнувши у воду, Конрой поплив до Стренда. Опинившись поруч, він гукнув йому:
– Спокійно, містере Стренд! – Голос у нього був на диво впевнений, рішучий – Ляжте на спину й лежіть! Я вас триматиму. – Прямий мокрий чуб прилип йому до чола, руки в нього були тонкі й бліді.
Стренд ліг на спину. Сонце крізь шумовиння хвиль сліпило очі. Аллен відчував Конроєву руку, що тримала його голову на воді. Вільною рукою Конрой гріб – поволі, дуже поволі й не до берега, а вздовж нього. Течія відносила їх в океан. Стренд хапав ротом повітря – короткі, болісні ковтки повітря впереміш із водою. Земля все віддалялася й віддалялася.
Аллен підвів голову й побачив, як хтось біжить до води, тримаючи щось у руках. За мить збагнув: то Лінда Робертс несе мотузку. Він помітив ще, як вона кинулась у воду і зникла з його очей.
Раптово течія відпустила їх обох.
– От і все, – сказав Конрой, тяжко дихаючи. – Тепер виберемось, Не хвилюйтеся. – Він поволі потяг Стренда до берега, з кожним змахом руки важко видихаючи повітря. «Не виберемось, – подумав Стренд, – обидва підемо на дно». Він хотів був щось сказати Конроєві, але не зміг. Потім біля них щось упало, сплеснувши, на воду, і Конрой ухопився за мотузку, яку кинула їм місіс Робертс. Вона стояла по пояс у воді. Стрендові здавалося, що він пробув у океані кілька годин, а берег наче нітрохи й не наближався, правда, вже й не віддалявся.
– Тепер виберемося, – сказав Конрой, стискаючи мотузку. Рука, якою він тримав Стренда, стала ніби дужчою.
Місіс Робертс поволі потягла мотузку до себе. Фут за футом, дюйм за дюймом вони наближалися до неї. Коли нарешті підпливли, вона теж підхопила Стренда, і вдвох з Конроєм вони витягли його на берег. Аллен лежав на твердому піску, намагаючись усміхнутися до місіс Робертс, чия мокра легенька одежа прилипла до худого тіла. Та обличчя в нього мов задерев'яніло, і всміхнутись йому не вдалося.
Конрой упав поруч і заплющив очі. Груди його важко здіймалися й опускалися.
– Ви втрапили у вир, – сказала місіс Робертс, прибираючи з очей мокре волосся. Голос її лунав так, наче вона десь іздалеку розмовляла по телефону і зв'язок був поганий. – Оці примхливі водоверті – найдивовижніше явище на узбережжі!
Потім він знепритомнів. А коли прийшов до тями, то відчув над собою чиєсь обличчя, до його губів притислися чиїсь губи і вдихнули в нього тепле повітря. «Життєдайний цілунок». Ці слова якось безглуздо пронизали його свідомість. Місіс Робертс підвелася. Здавалося, вона пливе над ним у червоному тумані десь між землею й небом.
А тоді й Конрой поплив над ним, теж у червоному тумані.
– Він живий, – почув Аллен голос Конроя, який також лунав, наче по телефону, коли зв'язок дуже поганий.
Жахливий біль – такого болю в своєму житті він ще не знав – розривав йому груди й плечі. Він не міг дихати.
– Конрой, – кволо промовив Стренд, – у мене болить. Отут болить… – Він торкнувся рукою грудей. – Мабуть, я…