– Навіщо вона це зробила? – здивувався Аллен.
– Каже, стомилася грати. – Обличчя в Леслі спохмурніло, і вона відвернулась від Аллена. – Я думаю, вона власкавлює богів, – провадила Леслі безвиразним голосом. – Зрікається того, що любить, і обирає найдорожче… Розповідати далі?
– Не треба.
Якийсь час вони сиділи мовчки, рука Леслі в його руці. Кожне Покоління йде на свої жертви, подумав Аллен. А якби він помер, чи забрала б його дочка назад свої гарненькі білі шорти, бавовняну теніску й ракетку, розчарована несправедливою жорстокістю богів? Яка атавістична віра штовхнула її на це зворушливе й по-дитячому безглузде зречення?
– А Джіммі? – запитав Аллен. Якщо хлопець закинув гітару, то як оцінять таку жертву боги, чи не вище за тенісну ракетку?
– Він у Нью-Йорку, – сказала Леслі. – В нього була зустріч Із Гербертом Соломоном. Віриш чи ні, а Джіммі виявився надто сором'язливим, щоб подзвонити Соломонові самому, і побачення їм улаштував Рассел.
– Може, призначити Расселові щорічну платню як головному опікунові всієї нашої родини? – сказав Аллен. – Дивно, як ми досі»стільки років жили без нього!
– Я рада, що ти одужуєш, – промовила Леслі, – До тебе повертається почуття невдячності.
– Я дуже вдячний, – відповів Аллен і помовчав. – Так мені здається. Подякуй йому від мого імені за нас усіх. Він щораз уриває мене, коли я, на його думку, збираюся заговорити про це.
– Я знаю. – мовила Леслі. – Він не дасть тобі й словом згадати про вдячність. Я вже раз чи двічі пробувала, але він повівся зі мною дуже різко. Хтозна, чи то він був сердитий, чи йому просто незручно про це слухати.
– Він казав тобі, що дав тисячу доларів Конроєві й золотого браслета Лінді Робертс за те, що вони витягли мене з води?
– Ні, – відповіла Леслі. – Вони розповіли мені самі.
– Тобі ке здається, що це досить дивний спосіб винагороджувати людей, які, по суті, ризикували життям, рятуючи майже незнайомого чоловіка?
– Трохи здається, – погодилась Леслі. – Така вже він людина – надто замкнутий у собі. Рассел не вміє показувати своїх почуттів, вони проступають у нього тільки у вигляді вчинків. Через те він і роздає гроші, подарунки… допомагає…
– І все ж таки, – сказав Аллен, – мені трохи не по собі. Ніби я читаю про себе у шпальті повідомлень про загублені речі. Мовляв, пропав шкільний учитель середнього віку, востаннє бачили в Атлантичному океані. Того, хто поверне загубленого в доброму стані, чекає винагорода…
– Гляди не прохопися Расселові, що в тебе виникають такі думки! Великодушність – його хобі. Вона відшкодовує йому ті почуття, яких йому бракує на роботі. Одного вечора ми з ним розмовляли про це, і він сказав: «Великодушність для юриста – однаково що легкодухість». Звичайно, що Расселу не до вподоби, коли його вважають легкодухою людиною.
– Він сказав мені, що розмовляв з тобою про оту школу, – мовив Аллен, радий, що до нього повертається пам'ять. – І ти нібито схвалюєш його пропозицію.
– Навіть більше – я його за це поцілувала.
– йти на такі крайнощі не було потреби, – сухо кинув Аллен.
– Це найкращий вихід, – мовила Леслі. – Для всіх нас.
– Ти любиш жити в Нью-Йорку, – сказав він. – Як же ти почуватимеш себе в невеликому сонному містечку серед кількох сотень підлітків?
– Виживу, – запевнила Леслі. – Принаймні не це головне. Головне – щоб ти жив і добре себе почував. А Нью-Йорк буде всього за кілька годин їзди. Я з цим звикнуся.
– Може, коли той чоловік прийде і поговорить зі мною…
– Містер Бебкок.
– Атож, містер Бебкок. Може, він вирішить, що я – не та людина, яка йому потрібна.
– Про це не турбуйся, – сказала Леслі. – Я розмовляла з ним по телефону, і він у захваті від того, що ти у нього працюватимеш.
– У захваті… – повторив Аллен. – Оце сказала!
Він подивився довкола – на блакитну воду в басейні, на бездоганно чисті підстилки на пляжі, на білі дюни, на сріблястий океан…
– Ти знаєш, – мовив Аллен, зітхнувши, – ми не зможемо сидіти тут аж до початку занять у школі. Приїхати сюди на вихідні, ну й залишитися ще трохи в разі гострої потреби – це одне, а…
– Але ж він і слухати про це не хоче! Я вже йому казала. Принаймні пробувала поговорити.,.
– Про що саме?
– Мовляв, я заберу тебе до міста, як тільки можна буде тебе перевозити.
– А він?
– Спитав, чи я не маю наміру тебе вбити, – відповіла Леслі.
– Ох, яким же я став тягарем!
– Помовч! – кинула Леслі. – Він, звісно, згущує барви, але тут тобі, без сумніву, незрівнянно краще. Місіс і містер Кетлі, морське повітря… В нас удома кондиціонерів немає, а в місті задуха. Рассел хоче, щоб ти залишився тут. Це, каже, найменше, що він може зробити для людини, яка мало не втопилася, по суті, з його вини і в нього на очах.