– Доброго ранку! – привітався Герб. – Я чув, ви вже приймаєте відвідувачів.
– І чим їх більше, тим краще! – відповів Аллен. – Прошу, сідайте.
Соломон поставив тацю на стіл.
– Неллі спекла вам хлібину, – сказав він, розгортаючи фольгу. Хлібина була велика, шкуринка запечена, і запах від неї йшов просто райський. – Вона ще тепла. Неллі дуже вірить у домашній хліб. Непросіяне борошно кам'яні жорна і таке інше. Каже, що хліб треба пекти з любов'ю. Він, мовляв, має збуджувати апетит.
– Так воно й буде, – відповів Стренд, не певний, як за етикетом слід приймати хліб від чоловіка, чию дружину мають за коханку господаря цього дому. «Скрізь устигає – і на кухні теж». – Подякуйте від мого імені вашій дружині!
Він простяг руку, відломив окрайчик і покуштував. Хліб мав не тільки райський вигляд і запах,, а й смак.
– М-м-м! – аж прицмокнув Аллен. – Не хочете скуштувати? – «І хліб, і сіль, і спільна таємниця… Оце і є щира дружба…»
– Мушу стежити за. своєю вагою, – сказав Соломон, сідаючи.
– «Треба стежити не тільки за цим», – промайнуло в Стренда.
Соломон задоволено розглянувся довкола.
– Щасливий ви чоловік, Аллене, – промовив він.
– Ви не помилилися.
– Я маю на увазі не те, що вас витягли з водоверті. Я про те, що одужувати в такому місці… Одне слово, ви розумієте, що я маю на увазі.
– Розумію.
– Нема нічого такого, чого б Рассел Хейзен не зробив для друга, – сказав Соломон. – Останню сорочку віддасть. Я це добре знаю. Він п'ятнадцять років був моїм адвокатом. У музичному бізнесі я своєрідний гігант. Але в справжньому бізнесі – в тому, де працює фірма Рассела, я – карлик. Але він дбає про мене, ніби я – національна гордість. Я вже кілька разів міг би опинитися за бортом, якби не його поради. А в житті він чоловік нещасливий… – Соломон завбачливо роззирнувся довкола. – Ви, певно, дещо чули?
– Дещо, – кинув Стренд, не маючи охоти нічого слухати.
– Рассел чоловік нещасливий, зате він – щось дивовижне й рідкісне. Він – добра людина. Добра, одначе невдатна. Просто дивина, як часто таке поєднується! Особисто я намагаюся підтримувати з своєму житті розумні пропорції! – Соломон засміявся густим, гримким басом. – Рассел побоюється, що ви себе не берегтимете – Раптом голос у Соломона став серйозний. – Він дуже прихилився до вас душею. До всієї вашої родини. І, я вважаю, він мав для цього всі підстави.
– Бо він, як ви сказали, чоловік самотній.
Соломон похмуро кивнув головою.
– Якось увечері,ч коли Рассел трохи забагато випив, він сказав мені, що знає, коли припустився фатальної помилки, що визначила все його подальше життя, – коли вперше сказав: «Так, тату». – Соломон ледь помітно скривився. – Давні американські сім'ї… На щастя, я вийшов з американської сім'ї нового типу. Ви були одружені раніше?
– Ні.
– Це й видно, – мовив Соломон. – Неллі в мене друга – і остання. Я маю двох жахливих дітей. Не від неї, – додав він поквапно. – Ну й поріддя, ці діти! Гірше від смерті. – Обличчя, в нього потемніло, коли він це сказав. – Розмовляйте іноді з Расселом. Маючи таку родину, як у вас, можна написати підручник: «Як виховувати людину в двадцятому столітті», його купуватимуть краще, ніж Біблію. Тримайтеся, друже! Вам є за що дякувати долі.
– Я знаю, – мовив Стренд, хоч і не був певен, що вони з Соломоном мають на увазі ті самі причини, за які він, Аллен, має дякувати долі.
Соломон у задумі скоса подивився, на Стренда. «Вашінгтон оглядає своє військо. Де це було – в долині Фордж чи в Йорктауні?»
– А у вас досить непоганий вигляд, – зауважив Соломон, – Хіба що трохи схудли. Зате добре засмагли.
– Лікарі кажуть, я можу прожити до ста років.
– А кому охота жити до ста? – сказав Соломон. – Це ж просто мука!
– Я думаю так само!
Обидва засміялися.
– Я мав з вашим сином цікаву розмову, – сказав Соломон. – Він таки справді обдарований хлопець. Він розповідав вам, що з понеділка почав працювати у мене?
– Ні.
– Та невже? – здивувався Соломон.
– Він, мабуть, думає, що я поставлюся несхвально до його зв'язків з музичним бізнесом, – пояснив Стренд.
– А насправді?
– Мені не хочеться, щоб він зазнав розчарування. Це надто ризиковано, і до того ж я не маю ніякого уявлення про його здібності.
Соломон стримано кивнув головою.
– Я йому все пояснив. Я послухав його ще раз і запросив послухати його декого з моїх людей. Я виклав хлопцеві все відверто, без манівців. Наш бізнес здається привабливим тільки здалеку, а насправді – це каторга або лотерея. Я так йому й сказав. На кожного, хто вибирається нагору, припадає десять тисяч тих, хто зазнає поразки. Тяжке це життя – не один рік, може, багато років, чекати свого шансу, а діставши його, раптом зазнати поразки. Це, мабуть, найгірше. Я йому так і сказав. Я сказав, що він уміє триматись і має непоганий голос, але в його грі та співі нема нічого своєрідного, а власні пісні – ті, що він написав сам, – то все наслідування. Я сказав, що в нього, як на мене, нема тієї іскри, яка запалює публіку і робить співака популярним.