– І як він це сприйняв?
– Як солдат!
– Але ж ви сказали, він почав у вас працювати…
– В конторі, – мовив Соломон. – Не співаком. Може, за кілька років він дозріє і знайде свій стиль. «Гармонію», як хлопець сам висловлюється. А втім, я, звісно, можу й помилятися. І вже не раз помилявся. – Він гірко посміхнувся, пригадавши втрачені можливості. – Але в нього, як я вже сказав, тонкий слух, і він знає майже все про сучасних співаків – у чому вони сильні, в чому програють, хто й що написав. Гадаю, він стане мені у великій пригоді, щоб віднаджувати безнадійних людей, які плавом пливуть до моєї контори, й відібрати з усього того натовпу одного-двох, які справді мають шанси на успіх. Це робота не творча, як він хотів, і водночас у ній є елемент творчості. Ви розумієте, про що я кажу?
– Мабуть, розумію. І Джіммі погодився за це взятися?
– Так.
– Спасибі за вашу доброту – ви дали йому шанс.
– Це не доброта. Це бізнес. Я відчуваю, що можу покластись на його думку. Таке трапляється у мене з людьми не часто.
Поки Соломон розповідав, у Стренда поступово склалося нове уявлення про цього чоловіка. Він бачив перед собою вже не веселого жартівника, що розважає товариство за столом, розмовляючи з типово Нью-Йоркським акцентом, не приємного сусіда, що приносить у подарунок хлібину, а розумного і тверезого ділка, безкомпромісного у своїй оцінці людських здібностей, вад і чеснот.
– Джіммі пощастило, що він працюватиме у вас, – сказав Стренд.
– Сподіваюся, він теж так думає. І, гадаю, ви з ним не помиляєтесь. А втім, усяке трапляється. – Соломон підвівся. – Я вас більше не стомлюватиму. Пора йти.
– Ви зовсім мене не стомлюєте. Лікар каже, що завтра я вже повинен почати ходити. По милі в день.
– Річ у тім, – сказав Соломон, – що мені треба їхати до міста.
О другій я маю бути в конторі. Одна співачка щойно в нас записалася, а тепер чи то запис їй не подобається, чи то так вирішив за неї її гомик-чоловік, але вона хоче все переробити. Будуть сльози. – Він криво посміхнувся, наперед смакуючи сцену в конторі. – Будуть ультиматуми. Це може коштувати мені тисяч п'ятдесят доларів. Неллі залишається тут. Вона хоче прийти вас навідати.
– Неодмінно хай приходить!
– Я перекажу їй. Тримайтесь, Аллене. Бас не для того виловили з води, щоб ви у нас на очах зав'яли! – І Соломон рушив до виходу.
– О! – похопився Стренд. – Боюся, що я так і не подякував вам за касети й магнітофон!
Соломон стенув плечима.
– Пусте! – кинув він. – Я роздаю музику, як люди з коробками на П'ятій авеню роздають солоні крендельки. Коли встанете й уже ходитимете, ви неодмінно повинні завітати до нас на вечерю. Неллі каже, що полюбила вас із першого вечора.
– Ми з нею перешіптувалися за столом, – сказав Аллен і помахав Соломонові на прощання рукою.
Коли той пішов, він довго дивився на океан, потім неуважно простяг руку й відламав іще шматок хліба. Хліб був спечений з непросіяного, змеленого на кам'яних жорнах борошна. Стренд надкусив шматок і почав жувати.
Спечений з любов'ю хліб…
Аллен задрімав. «Дрімота, – міркував він, коли шум прибою вже почав згасати в його свідомості, – дрімота може стати довічною суттю мого життя».
Він прокинувся від голосів. Сходами, що вели до тераси, підіймалися з берега Леслі та Лінда Робертс. Леслі несла мольберт і картину, яку саме малювала, а Лінда Робертс – велику коробку з фарбами й пензлями, а також палітру Леслі. Обидві йшли босоніж. Лінда – в рожевому з оборками купальнику, що підкреслював її гарну фігуру, довгі ноги й руки і тонку талію. Худі плечі й невеликі груди були якраз популярні: саме такі захарчовані тоненькі дівчата позували для журналів у сукнях останньої моди. Стренд ще раз із сумнівом подумав про Хейзена й Лінду Робертс. Чоловіки ласі на таких жіночок. А може, обидві – і місіс Соломон, і Лінда Робертс? Може, насправді Хейзен і не такий самотній, як про нього каже Соломон? Та ні. Навряд. Аллен згадав, як побачив Лінду крізь шумовиння хвиль, як вона похитувалася, коли на неї набігали хвилі, як піднесла руку з рятівною мотузкою, щоб її кинути… Потім, коли він опритомнів і лежав на мокрому піску, її уста притулилися до його уст… Вона вдихнула в його легені життя. Ні, Лінда не просто модна жіночка – вона куди краща. Не слід судити про людей по їхніх розмовах за вечерею. Одного дня він про все це їй скаже. Але для цього вони мають бути на самоті.