– Я знаю, – сказав Аллен. – Тут був Герб Соломон і розповів мені про це. Він приніс хлібину, яку спекла його жінка. Буде нам на ленч. Містер Кетлі відніс її на кухню.
– Це дуже мило з боку Соломонів. Що ти думаєш про ту роботу?
– Джіммі від неї не вмре.
– Він дуже молодий для такої роботи!
– У тому бізнесі швидко подорослішає, – відповів Аллен.
Леслі зітхнула.
– Мабуть, треба поїхати до ворожки. Хай скаже, що чекає нашу родину в найближчі п'ять років. Лінда має знайому циганку в Грінвіч-Вілліджі. Ворожить просто фантастично! Складає гороскопи. Вона провістила смерть містера Робертса.
Це саме те, чого нам бракує! – іронічно зауважив Аллен. – Скажи Лінді Робертс, хай краще дбає про те, щоб стати покровителем – чи покровителькою, чи ким там іще – мистецтва!
– Лінда добра душа. Не така вона дурна, як здається.
– Здалеку не дурна, – кинув Аллен.
– Лінда не впевнена в собі, вона не знає, як їй жити далі, та й чоловікову смерть не може досі пережити. Вона почуває себе в ролі багатої вдови досить незатишно і приховує це, прикидаючись легковажною. їй більше до вподоби, коли люди сміються з неї, а не коли жаліють її. У кожного своя маска.
– А в тебе яка?
– Я вдаю з себе дорослу, солідну й поважну жінку, – відповіла Леслі. – Хоч насправді я всього лиш вісімнадцятирічне дівчисько, зовсім не певне, подобається воно хлопцям чи ні. – Леслі засміялася, встала й, нахилившись, поцілувала Аллена в тім'я. – З твоїм волоссям тут не діється ніякого жаху! – сказала вона.
Та коли Леслі зайшла в дім,, Аллен почув, як вона заграла на роялі щось сумне й складне. Він не міг упізнати, що саме.
Якось Леслі грала Баха, і він увійшов до вітальні й спитав, про що вона думає, коли грає.
– Мабуть, я розмовляю з богом, – відповіла тоді Леслі.
І ось тепер, сидячи на сонці біля океану, засмаглий і схожий на здорову людину, а насправді дуже кволий, зовсім недавно звільнений від трубок, приладів та миготливих датчиків у лікарні, Аллен слухав сумну й незнайому музику, яку грала дружина, і думав про те, що їй порадили звернутися до циганки – адже та попередила Лінду Робертс про чоловікову смерть. Зорі й планети у своєму вічному русі – і смерть у якому-небудь коридорі…
«Господи! – думав Аллен, зовсім безсилий у своєму зручному, вимощеному подушками кріслі. – Що буде зі мною, що буде з нами всіма?»
Частина друга
Розділ перший
Він стояв біля вікна готелю «Крїйон» і дивився на кам'яних коней, що звелися дибки посеред широкої і величної площі Згоди. В молочно-білому сонячному світлі вдалині виднілися Сена й Палата депутатів. Вулиці були майже безлюдні, бо – так пояснив Хейзен, коли вони прилетіли, – у серпні з Парижа всі виїздять. Те, що він тут, здавалося Алленові справжнім чудом. Коли Хейзен сказав, що в Європі у нього дуже нагальна справа і компанія, на яку він працює, надає йому реактивний літак, а тоді запропонував Орендам та Лінді Робертс полетіти з ним за океан, – мовляв, у літаку місця досить, а він, Хейзен, сам подорожувати не любить, – Аллен спершу заявив: «Ні, це неможливо». І запропонував Леслі летіти без нього. Та вона відмовилась. Аллен спробував послатися на хворобу, хоч уже й проходив щодня цілу милю берегом і, як для людини його віку, котра ще півтора місяця тому була на порозі смерті, почував себе зовсім непогано. Та й доктор Колдуелл сказав, що подорож піде йому на користь. Така щедра пропозиція Хейзена гнітила Аллена, однак Леслі загорілася непереборним бажанням полетіти, і він відчув: позбавити її цієї нагоди було б злочином. Елінор теж зауважила, що гріх відмовлятися від дарунків, які підносить йому ласкава доля в образі Рассела Хейзена. «Жінки, – думав Аллен, – приймають добродіяння куди невимушеніше, ніж ми, чоловіки». Отож погодився він знехотя, але тепер, провівши тиждень у Парижі, поволі прогулюючись по вулицях, назви яких були знайомі йому ще змалку, з книжок, сидячи в кафе на тротуарі й неквапом переглядаючи «Фігаро» та «Монд», радий, що не зовсім забув після коледжу французьку, Аллен був вдячний Леслі, яка змусила його прийняти Хейзенове запрошення.
Зрештою, його не тримала в Америці ніяка невідкладна справа. До нього навідався містер Бебкок; як і казав Хейзен, він виявився приємним, сором'язливим, досить непоказним чоловічком. Розмова була тактовно коротка, і, коли містер Бебкок пояснив, у чому полягатимуть обов'язки Стренда, той з полегкістю зрозумів: після стількох років викладання історії йому немає потреби готуватися до наступних уроків. Леслі побувала в Данберрі й подивилася на будинок, де вони житимуть, – він здався їй досить пристойним. їм треба було купити машину – їздити до міста, але Хейзен наполіг, щоб вони взяли його старий фургончик, і містер Кетлі навчив Леслі водити його. Леслі виявилася нервовим водієм, але іспити склала з першого разу і тепер мала посвідчення.