Леслі подарувала йому вдячну усмішку.
– Тоді вирішено! – задоволено сказав Хейзен. – І досить безглуздих суперечок, Ліндо! Коли я чогось і не люблю, то це сперечатися під час відпочинку. З мене цього й у конторі вистачає!
– А ти коли-небудь програвав у суперечках, Расселе? – лагідно запитала Лінда.
– Ні! – засміявся Хейзен. До нього повернувся добрий настрій.
– Я дуже рада, що не працюю в тебе, – сказала Лінда.
– Я теж. – Він нахилився і поблажливо поцілував їй руку, – Отже, завтра о десятій ранку! Одягатись як у дорогу.
– Леслі, – мовила Лінда, – ви знаєте, що ми зробимо, коли позбудемося цього деспота? Хай він летить своїм літачком до Америки, а ми залишимось і вирушимо до Мужена без нього. А додому повернемось, коли нам заманеться!
– Це було б чудово! – вигукнула Леслі. – Але мені треба додому – пора готуватись до переїзду. Ми повинні бути в Данберрі до десятого вересня. Може, на той рік. Ми цього чекатимемо, правда, Аллене?
– Я вже з нетерпінням чекаю! – відповів Стренд, «Якщо той рік настане», – водночас подумав він.
Він лежав у ліжку й дивився на Леслі, що стояла в нічній сорочці перед дзеркалом і розчісувала коси.
– Гарний був вечір, правда ж? – сказав Аллен.
– Не гарний – прекрасний! – відповіла Леслі – Як, зрештою, і всі вечори. Якби тільки не ота суперечка між Расселом та Ліндою.
Хвилю він лежав мовчки, потім озвався знову:
– Скажи, я не помилився, сказавши, що ти радніше поїхала б на Луару, ніж до Ліндиного маєтку?
– Ні, не помилився, – відповіла Леслі. її рука спокійно, рівномірно піднімалася й опускалась. – Тільки це неправда. Я вже сита екскурсіями. Кілька днів у саду на півдні були б чудовим завершенням нашої подорожі.
– То чого ж ти так і не сказала?!
Леслі тихо засміялася,
– Любий, – мовила вона, – це ж його вільні дні!
Мабуть, у нас справді не було іншого вибору.
– Ані найменшого! – Вона переметала розчісуватись і оглянула себе в дзеркалі. – Тобі не здається, що я виглядаю молодшою, ніж два тижні тому?
– Ніж кілька років тому! – відповів Аллен.
– Я теж так думаю. – Леслі знов почала розчісуватись. – ї все ж таки я хоч краєм ока хотіла б подивитись на Середземне море.
– Ми ще прилетимо до Європи, – сказав він. – І того наступного разу оплатимо свою дорогу самі.
– Наступного разу… – повторила вона замріяно, – Хто знає, чи буде той наступний раз?!
Аллен стривожився, почувши в словах дружини відлуння власних думок. Він невиразно відчував, що цієї ночі обом їм треба якось заспокоїтись, і мало не попросив Леслі лягти сьогодні з ним, щоб він спав, обнявши її. Та Аллен промовчав. Він не знав, чи йому пишатися своєю стриманістю, чи ненавидіти себе за легкодухість. Він заплющив очі й почав засинати під шовковисті звуки, що линули в напівтемній кімнаті з-під гребінця дружини, яка все розчісувала коси…
Коли другого дня о десятій ранку Аллен, Леслі й Лінда Робертс зійшли вниз, їх чекав сюрприз. Хейзен був зі сліпучою блондинкою, яка тримала в руці гарний чорний портфель-дипломат. Одягнена вона була в строгий твідовий костюм, а взута в туфлі на низьких підборах.
– Це мадам Аркур, – сказав Хейзен. вимовивши прізвище блондинки на французький лад, без початкового «г» і кінцевого «т». – Мадам Аркур із тутешньої контори, вона відвезе нас. Мадам Аркур полетить зі мною до Саудівської Аравії, і перед відльотом нам треба залагодити деякі справи. Не хвилюйтеся, вам не доведеться розмовляти з нею по-французькому. її мати – англійка. – Він говорив поквапно, наче трохи спантеличений несподіваною появою мадам Аркур.
– Коли містер Хейзен знайомить мене з американцями, він щоразу насамперед каже їм це, – мовила, всміхнувшись, жінка. Ділова суворість зникла з її обличчя. Голос вона мала низький, приємний, і, хоча розмовляла з акцентом, він був у неї не такий противний, як у англійців. – Начебто не хоче, щоб люди подумали, ніби він прихильно ставиться до французів!
– Вона юрист, – сказав Хейзен. – Я вдаюся до послуг французьких юристів тільки у крайніх випадках. Отже, речі в машині. То ходімо? – Він рушив разом з мадам Аркур із вестибюля. Решта пішли за ними.
– Це вже куди краще, ніж добряча душа Конрой, чи не так? – прошепотів Аллен.
– Принаймні з косметичного боку, – відказала Леслі.
Біля виходу їх чекав великий чорний «кадилак», і мадам Аркур сіла за кермо. Хейзен сів поруч неї.
– Машину поведе мадам Аркур, – промовив Хейзен. – Сам я не люблю водити, і я вистрибнув би з машини ще до Порт-Сен-Клуз, якби дозволив сісти за кермо Лінді. В Аллена, як я знаю, прав немає, а Леслі для французьких доріг ще надто зелена. Вам там іззаду зручно?