– Містере Стренд, Расселе, пропоную вам теж сидіти нишком. А вино, Расселе, стоїть он біля тебе. – Вона взяла келих і підставила чоловікові. – Зроби ласку!
– Сідайте, Аллене, – хрипким голосом кинув Хейзен. – Ця жінка божевільна. – Він також сів. Рука в нього тремтіла, коли він брав із відерця з льодом пляшку й наливав у келих місіс Хейзен вина.
Вона зі смаком відпила ковток.
– Одне мушу сказати на твою користь, Расселе: ти завжди вмів добирати вина. Прошу пробачення, дами й панове, за надзвичайні заходи, до яких я вдалася, але поміркованіші ні до чого не призвели б,, як і листи, що цілих три роки лишаються без відповіді, а також незліченні трансатлантичні телефонні дзвінки. Отож це в мене чи – не єдина можливість висловитись при людях, щоб вони почули й могли потім засвідчити, якщо буде треба, правду. Расселе… – Вона зробила паузу, як промовець на трибуні, тоді знову відпила вина. – Расселе, я маю тобі сказати ось що: я ставлю тебе перед вибором. Або я порушу справу про розлучення й одержу велику, дуже велику, величезну частину майна й коштів, або накладу на себе руки. Я твердо вирішила зробити або те, або те.
– Кетрін, – мовила Лінда, – це ж просто божевілля!
– Ліндо, ти завжди любила багато розмовляти. Бачу, й досі не відучилася від цієї звички, – сказала місіс Хейзен. Потім обернулася до Хейзена, який сидів із заплющеними очима, похнюпивши голову, – достоту старий чоловік, що. нишком дрімає собі в кутку. – Расселе, ти знаєш, я можу чудово подбати про себе, тож розмову про це я завела не через жадібність. Сказати щиро, все, чого я хочу, – це дошкулити тобі. За всі роки знущань, байдужості, зневаги до мене, за те, що ти кохався зі мною, мовби виконуючи якусь тяжку повинність..;
– Ти паскуда! – процідив Хейзен, не підводячи голови й не розплющуючи очей. – Паскуда! Паскуда! Паскуда!
– Одне слово, я втратила будь-яку надію і жадаю помсти, – говорила далі місіс Хейзен так само похмуро, монотонно, як і почала, немовби читала заздалегідь написану, добре відрепетирувану промову. – Помсти за розбиту сім'ю, за розігнаних по світу дочок, за те, що ти зламав у них віру в себе і вони стали нерозбірливими шльондрами, дурепами, які прагнуть тепер у житті тільки одного: втекти якнайдалі одна від одної та від своїх батьків. Помсти, кінець кінцем, за вбитого сина й намагання скласти потім усю вину на мене…
Нарешті Хейзен підвів голову і люто глипнув на неї.
– Це ти розбестила його, зробила з нього виродка, ти розважала. в нашому домі його приятелів-гомиків! Ти знала, що він коловся героїном і хтозна-чим іще, і ти давала йому гроші на наркотики…
– А ти зробив усе, щоб він відчув себе нікчемою! Ти не спромігся прищепити йому свої славні риси промислового магната! – заперечила місіс Хейзен. Тепер слова вилітали з її рота, мов скалки битого скла. – Це ти спустошив його, і через тебе він зрозумів, що нікому немає діла до того, живе він на світі чи ні.
Стренд намагався сховатись у власній шкаралупі, зробитися невидимим, примусити себе нічого не чути й не розуміти. Він подивився на Леслі. Вона плакала, обличчя в неї було спотворене. «Вдруге за один вечір сльози», – мимоволі подумав Аллен. Це все, про що він був здатний подумати.
Раптом місіс Хейзен заговорила діловим тоном:
– Отже, якщо ти чинитимеш перешкоди розлученню, якщо в тебе не вистачить великодушності вдовольнити вимоги своєї дружини, даю тобі слово: я опублікую весь список твоїх коханок, отих дуреп: мадам Аркур, секретарок, пухкеньких дружин наших друзів, яким ти щедро допомагав у справах і в житті, завійних актрис, що втішали тебе й допомагали забути холодні обійми дружини. Гадаю, багатьом буде цікаво побачити їхні прізвища на газетних шпальтах!
– Ти відьма! – прошепотів Хейзен.
– Коли й так, то відьмою мене зробив ти. І я не прощу тобі й цього. Отож повернімося до майнового списку, – майже весело сказала місіс Хейзен. – Будинок у Нью-Йорку можеш залишити собі. То справжній склеп, і я ненавиділа його завжди, з першого дня. Його часто навідував святий дух твого любого татуся. Зате я беру собі будинок у Хемптоні з усім, що в ньому.
– Я в тому будинку виріс, – промовив Хейзен.
– Я докладу всіх зусиль, щоб забути про це, коли переїду туди і спробую знову зробити той. дім оселею для своїх дочок, – сказала місіс Хейзен. – І, сподіваюся, вам, містере і місіс Стренд, та вашому виводкові, до якого мій чоловік, здається, досить по-дивному прив'язався, не завдасть багато клопоту знайти час і забратися звідти разом зі своїми манатками до мого приїзду. Ви відчули смак до розкішного життя. Сподіваюся, це не відбило у вас охоти до життя скромнішого, до якого вам доведеться тепер повернутись. Я люблю сама вибирати собі гостей-паразитів, таких, чиї смаки і звички збігаються з моїми. Я не захоплююся гітаристами, спортсменками, молодими жінками, які відверто живуть з чоловіками, не бувши з ними одруженими, і я не в захваті від художниць-аматорок та нікчемних шкільних учителів, що принаджують своїми юними дочками старого маразматика!