– Може, зайшла випити содової чи ще чого, – мовив Аллен. – Давайте й ми вип'ємо. Вам чого, Леслі, Елінор?
Він підійшов до серванта й відчинив дверцята. Там стояла пляшка віскі й пляшка хересу.
– Дякую, мені не треба нічого, – сказала Елінор.
Аллен ніколи не бачив, щоб дочка пила – хіба зрідка трохи вина, – і йому стало цікаво, чи вона теж така стримана, коли вечеряє з хлопцем, що розповідає їй геть усе, а чи приберігає свою стриманість тільки для батька й матері?
– А мені хересу, – мовила Леслі.
Коли Аллен налив їй хересу і шотландського віскі з содовою для себе, увійшов Джіммі – після душу чистий, свіжий, пропахлий милом.
– Салют, Елінор! – привітався він. – Як справи в окраси нашої сім'ї?
– Працюю не покладаючи рук, – відказала Елінор. – Ба, та ти сьогодні аж блищиш!
– На твою честь! – кинув Джіммі. – Коли ти вшановуєш родину своїм візитом, то мені доводиться принаймі поголитись.
– А знаєш, так тобі навіть до лиця, – сказала Елінор. – Трохи схожий на корсиканського розбійника, що прибрався до меси!
Джіммі вишкірив зуби.
– О, в мене є шанувальниці! Правда, їх небагато.
– Джіммі, – озвався Аллен, – ми з матір'ю хочемо випити. Приєднаєшся?
Джіммі похитав головою.
– Готуюся до Олімпійських ігор.
– Олімпійських ігор? – іронічно перепитала Елінор. – Це ж яких?
– Тисяча дев'ятсот дев'яносто шостого року, – відказав Джіммі, знову ошкірившись. – Сподіваюся взяти золото за швидкісне вдоволення бажань.
– Я поставлю на тебе всі свої гроші, братику! – посміхнулася Елінор.
Вони завжди заводились, і Елінор не приховувала свого невдоволення тим, як Джіммі живе і з ким приятелює. А Джіммі, хоч і був високої думки про сестрині здібності, проте вважав, що Елінор марнує життя, бабраючись, як він казав, у безглуздому, закомп'ютеризованому буржуазному кориті. У рідкісних вибухах Джіммі проявлялося якесь несформоване, позбавлене мети лівацтво, воно турбувало Аллена з його чіткими, прагматичними поглядами на суспільство, де їм судилось жити, одначе сперечатися з хлопцем він не пробував. «Неминучі муки юності», – думав він, коли Джіммі вибухав. Аллен знав, що Джіммі й Елінор щиро люблять одне одного, проте інколи їхні суперечки доходили до взаємних образ.
Він гучно відкашлявся й підняв склянку.
– За що ми… – Він обернувся до Елінор. – За Грецію!
Леслі здивовано підвела очі.
– Яку Грецію?
– Мамо, я розповім тобі потім, – сказала Елінор. – Це розмова жіноча.
– Ох, бідолашна куховарка! Усі плітки прогавить, поки порається на кухні! – Леслі зітхнула й надпила херес. – Ну все. Годі. Якщо за п'ять хвилин Керолайн не з'явиться, почнемо вечеряти без неї. Аллене, вона тобі часом не казала, що затримається?
– Ні. – На цьому тижні він пив віскі вперше і тому з насолодою смакував його в роті, не поспішаючи ковтати.
Раптом пролунав дзвінок у двері.
– Це Керолайн, – сказала Леслі. – Але ж вона має ключа…
Дзвінок не вгавав. – довгий, гучний, надсадний.
– Святий боже! – захвилювалася Леслі. – Вона ж знає, що ми не глухі.
Джіммі кинув швидкий погляд на батька. Аллен помітив у синових очах тривогу й відчув, як та тривога відбилась і в його душі.
– Я відчиню, – сказав Джіммі, виходячи з їдальні.
Аллен надів окуляри й рушив за ним, удаючи з себе спокійного. Джіммі саме відчиняв двері, коли Аллен вийшов у коридор. Спотикаючись, ледве тримаючись на ногах, Керолайн переступила поріг. Вона підтримувала чоловіка з опущеною головою. Обоє були закривавлені.
Розділ другий
«Чоловік точнісінько твого віку», – почув він чийсь голос чи йому здалося, ніби він почув той голос. Знайомий голос…
Джіммі кинувся за поріг і спробував підхопити обох – сестру й чоловіка, якого вона підтримувала. Аллен побіг допомагати Джіммі. Незнайомець застогнав.
– Зі мною все гаразд, – сказала, важко дихаючи, Керолайн. – Його візьміть. Це його кров, не моя. – У вільній руці вона все ще тримала ракетку. Светр і джинси, які вона надягла поверх тенісної форми, були закривавлені. Дівчина відпустила незнайомця, коли Аллен підхопив його попід руки. Незнайомець був високий і важкий; через його зовсім лису голову, скроню та ліву щоку пролягала глибока рана. Зі шкіряної куртки звисали клапті. Він силкувався підвести голову і стати рівно.
– Зі мною все гаразд, – пробурмотів він. – Прошу вас, сер, не хвилюйтеся. Я ось хвилинку посиджу і… – Він знов упав Стрендові на руки.
– Що тут діється? – почув Аллен позад себе голос дружини. – О господи!
– Нічого страшного, шановна пані, – пробурмотів незнайомець, намагаючись усміхнутися. – Правду кажу.
– Елінор, – звеліла Леслі, – подзвони докторові Прінзу і попроси, хай негайно їде сюди.