– Це гарне, чепурне невелике містечко, – промовив Хейзен, – Воно б вам сподобалось. – Потім додав, усміхнувшись: – На тиждень.
– Я сумніваюся, чи Елінор витримає й стільки! – сказала Леслі. Її обличчя спохмурніло. – Я не уявляю її після Нью-Йорка в такій глушині.
– Нам, уродженцям північних штатів, треба звикати до того, що цивілізація не кінчається на паралелі міста Вашінгтона, округ Колумбія, – мовив Хейзен. – Вище голову, Леслі! Це ж не кінець світу. Якщо в них нічого не вийде, вони обоє молоді, здорові і спробують що-небудь інше. Принаймні потім не казатимуть – мовляв, ми мали шанс, але побоялися ризикнути. До речі, про шанси. Місяць чи десь так тому мадам Аркур запропонували одну роботу – викладати право в університеті Джорджа Вашінгтона, – і тепер вона вирішила погодитись. – Хейзен сказав це досить байдуже, ніби розповідав про якусь випадкову знайому.
– Я не маю сумніву, вона буде дуже популярна на урядових прийомах, – сказала Леслі.
Відчувши шпильку, Хейзен підозріливо зиркнув на Леслі. Та вона тільки мило всміхнулася.
Офіціант, що стояв біля столика, чекаючи перерви в розмові, подав кожному з них меню. Хейзен глянув у своє, потім відкинув його і підвівся.
– Даруйте мені, – сказав він, – але я надто стомлений і не хочу їсти. Бо якби я зараз поїв та ще й випив, то довелося б виносити мене звідси. Я йду спати. Довгий був день. Гадаю, завтра вам слід бути готовими десь на десяту тридцять ранку. Надходить погодний фронт, сказали мені, і пополудні злітну смугу можуть закрити. Радий вас бачити такою чарівною, Леслі! Позавчора ви трохи спали з лиця. На добраніч! Приємних снів! – До дверей він ішов згорблений, постарілий на виду
Вони замовили вечерю і мовчки поїли.
З Ліндою вони зустрілися в аеропорту. Вигляд вона мала чудовий, з новою засмагою, одначе була дуже збуджена.
– Я просто не вмію так швидко міняти свій розклад, – поскаржилась вона, – і спакувала, звичайно, не те, що треба! На Рассела це зовсім не схоже. Він завжди був надійний, як швейцарські залізниці.
Хейзен весело поцілував її.
– Радий, що ти встигла! – І пішов востаннє подзвонити в свою контору.
День був вологий, сіявся дрібний дощ, на злітному полі бурхав вітер. Простуючи до літака, Стренд тривожно поглядав на захмарене небо. Погода відповідала його настрою. Надходить атмосферний фронт, попереджав Хейзен. Від перельоту не доводилося чекати нічого приємного. Сонячна погода аж ніяк не пасувала б на завершення їхньої невдалої подорожі. Коли вони ввійшли до невеликого, тьмяно освітленого літака, Стренд злякався, що Леслі вхопиться за погоду як за погану прикмету. Але дружина весело торохтіла з Ліндою – здавалося, тисячі миль пустельного неба попереду анітрохи не лякали її.
Політ був труський, та тільки й того. Леслі з Ліндою дрімали, Аллен читав, а Хейзен пив. Коли вони сіли в Шеннонї на дозаправку, Хейзен уже не зголосився купити їм що-небудь у подарунок; зате Леслі придбала рожеву вовняну шаль для Керолайн. Аллен подумав, що Керолайн не часто матиме нагоду носити її в жаркому кліматі Арізони.
Вони прилетіли до Нью-Йорка вчасно, і Хейзен швидко провів усіх через митницю. Інспектор шанобливо їх пропустив і навіть не попросив нікого відкрити валізи. Їх зустрічали Конрой, Джіммі та Керолайн. Леслі, побачивши дочку, ойкнула. На носі Керолайн мала пов'язку, обличчя було розпухле, а одне око – чорно-синє й не розплющувалось.
– Боже мій, Керолайн! – вигукнула. Леслі, коли вони обнялися. – Що з тобою?
– Пусте, мамо, – кинула Керолайн. – Дивитися страшно, а насправді всього кілька подряпин. Позавчора ввечері Джордж відвозив мене додому, і якийсь ідіот увігнався в нас іззаду, коли ми спинилися перед світлофором. А я вдарилась головою в передню панель.
– Я знала, що нам не треба було пускати тебе з тим хлопцем, – сказала Леслі. – Він ганяє, як божевільний.
– Він не винен, мамусю, – заперечила Керолайн. – Ми ж бо стояли.
– Все одно, – кинула Леслі.
– Не роби з цього історії, мам, – втрутився Джіммі. – Що таке одне підбите око для друзів?
– Не будь таким легковажним, юначе! – кинула Леслі. – Вона могла б покалічитися на все життя.
– Але ж цього не сталося, – мовив Джіммі. – Як ваша подорож?
– Чудово, – поквапно сказав Аллен, бажаючи уникнути сімейної пересварки на людях.
– Ви були в лікаря? – спитав Хейзен у Керолайн.
– Навіщо він мені? – роздратовано буркнула Керолайн, так ніби її несправедливо вилаяли.
– Конрой, до Айленда ми не поїдемо, – сказав Хейзен. – Ми поїдемо до Нью-Йорка й заберемо з собою цю юну даму, щоб показати її лікареві. Його прізвище Лейярд, і він світило в цій галузі.
– А чому б нам не викликати машину швидкої допомоги, обладнану сиреною і приладами для підтримання життя?! – глузливо сказала Керолайн. – І відвезти жахливо скалічену молоду жертву до лікарні, де ціла команда фахівців – костоправів, хірургів у галузі відкритого серця – стоять напоготові, щоб вирвати її з лабет смерті!