– Не будь така розумна, Керолайн! – сказала Леслі. – Містер Хейзен має рацію.
– Такий гвалт зчинили! – поскаржилася Керолайн голосом малої дівчинки. – І з нічого. Це ж сталося майже двадцять чотири години тому, а я досі жива.
– Все, годі! – урвала її Леслі. – Негайно замовкни й роби що тобі кажуть!
– Ненавиджу лікарів! – пробурчала Керолайн.
Та Леслі вже міцно взяла її за руку й повела до виходу. Хейзен ішов поруч із Керолайн. За ним рушили Аллен, Джіммі та Лінда.
– Що ти про все це знаєш? – спитав Аллен у Джіммі.
– Нічого. Я вперше довідався про це чверть години тому, коли побачив її. Я приїхав з Нью-Йорка, а Конрой привіз Керолайн з Айленда. Мам даремно зробила з мухи слона. А Хейзен просто хоче показати, яка він велика цяця, і, як завжди, всім порядкує.
– Добре, хоч вона не повибивала собі зубів! – сказала Лінда. – І за це треба дякувати. У неї такі гарненькі зубки!
– Я попрошу Конроя висадити мене біля контори, – мовив Джіммі. – Я сказав, що вийду години на дві.
– Тобі не здається, що в такий скрутний для сестри час тобі слід би побути з нею?
– Ой, тат! – нетерпляче кинув Джіммі. – Через якийсь синець під оком?!
– Як твої справи в конторі? – Аллен не хотів сваритися з сином і вирішив перевести розмову на інше. Відколи Джіммі сповнилося дванадцять, Аллен ніколи не брав гору в суперечках із ним.
– Поки що намацую свою дорогу, – відказав Джіммі. – Спитай у Соломона. Він знає краще, ніж я. А втім, хоч би що він там думав, а робота мені до душі.
Аллен саме хотів був зауважити, що йому не до вподоби, коли Джіммі, називаючи прізвища Соломона та Хейзена, пропускає «містер», але раптом згадав про телеграму від Елінор, Розхвилювавшись через Керолайн, він зовсім про це забув.
– Ти бачив Елінор? – спитав він.
– Ні, – відповів Джіммі. – На тому тижні ми розмовляли по телефону.
– І що вона сказала?
– Нічого особливого, – недбало кинув Джіммі. – Як завжди. Що в мене такий голос, наче я не виспався. По-моєму, часом їй здається, що вона мені мати, а не сестра.
– Вона нічого не казала про те, що збирається заміж?
– Чого це вона про таке казатиме? – Джіммі неабияк здивувався.
– А того, що чотири дні тому вона вийшла заміж! У Лас-Вегасі.
Джіммі остовпів.
– Та ти що?! Видно, упилася! З якого б ще дива вона це втнула?
– Про таке в телеграмах не пишуть, – відповів Аллен. – Ох і сімейка ж!
– Це ти правильно сказав! – Джіммі вражено замотав головою.
Вони знову рушили до машини, де Конрой складав у багажник їхні
речі.
– А де вони тепер? Я їй подзвоню і скажу: «Твій любий братик бажає тобі довгого й щасливого подружнього життя!»
– Не подзвониш. Елінор не повідомила нас, де вона.
Джіммі знову замотав головою.
– Ох, і хитрюща ця Елінор! Страшенно хитрюща! – Він поклав батькові на плече руку. – А я, тат, за неї не хвилювався б. З нею буде все гаразд. Він чудовий хлопець, той Джузеппе. Вони, мабуть, знають, що роблять. А ти гойдатимеш на колінах цілий табунець ангельських бамбіні!
– Атож, усе життя про це мріяв, – похмуро кинув Аллен, сідаючи у великий «мерседес», де вже сиділи решта.
Обличчя в Керолайн застигло в якомусь упертому, затятому виразі. Опухла, з перев'язаним носом і потемнілим, заплющеним оком вона мала якийсь гротесковий вигляд.
– Люба моя дівчинко!.. – ніжно промовив до неї Аллен.
– Ой, дай мені спокій! – буркнула Керолайн і відсунулась.
Це був невеселий гурт людей, що їхав у великому автомобілі до міста.
«Мерседес» проминув міст до Манхеттена, і тут Стрендові спало на думку, що від того вечора, коли поріг їхньої квартири переступив Хейзен – побитий, закривавлений, ледве тримаючись на ногах, – йому, Алленові, довелося мати справу з медициною більше, ніж будь-коли в своєму житті.
Розділ третій
«Ну звісно, – міркував Стренд, слухаючи лікаря, який говорив з недбалою впевненістю «світила» в своїй галузі, – звісно, все значно, гірше, ніж виглядає». Для них настали такі часи – усе насправді було значно гірше, ніж виглядало.
– Дуже побита кістка і блокована ліва перегородка, – сказав лікар Алленові й Леслі, запросивши їх до вишуканого кабінету на Парк-авеню, після того як подивився рентгенівські знімки й закінчив оглядати Керолайн. Дівчину він залишив з асистентом в іншій кімнаті, де той брав на аналіз кров і накладав нову пов'язку. – Боюся, доведеться зробити операцію, – провадив лікар. Проте ніякої тривоги в його погляді не було. («Ці лікарі, – промайнуло в Стренда, – уміють висловлюватись аж надто закручено».) – Доведеться кілька днів почекати, поки зійде припухлість. Я замовлю операційну. В тому разі, якщо ви погодитесь.