– Не треба, правду кажу, – промовив незнайомець. Голос його ставав виразнішим. Зробивши над собою зусилля, він випростався. – Про все подбає мій приватний лікар. Я не хочу завдавати вам клопоту…
– Відведіть його до вітальні, – рішуче наказала Леслі, – покладіть на канапу. Елінор, не стій там. Керолайн, а з тобою як?
– Не турбуйся, мамо, – відказала Керолайн. – Я тільки вся в кроні, ото й усе. Пусти мене, Джіммі. Не треба мені санітарів-носіїв, – Голос її лунав твердо й сердито – новий тон, якого досі Аллен у неї не чув.
– Якщо дозволите, сер, я спробую сам, – промовив незнайомець. – Ви побачите, що…
Обережно, готовий щомиті підхопити пораненого, Аллен відступив. Він помітив, що рукав його власного піджака забруднився кров'ю від глибокої рани на руці в незнайомця, і йому стало соромно за те, що він це помітив. Намагаючись триматися рівніше, незнайомець ступив цілком нормальний крок вперед.
– Бачите? – сказав він з гідністю п'яного, що проходить випробу на алкоголь перед полісменом. Тоді помацав собі щоку, спокійно глянув на закривавлену руку. – Легенька подряпина, запевняю вас.
Усі поволі рушили до вітальні. Незнайомець упевнено всівся у дерев'яне крісло.
– Дуже люб'язно з вашого боку, але не варто завдавати собі стільки клопоту, – сказав він.
«Років йому десь стільки ж, як і мені, – прикинув подумки Стренд. – І на зріст майже такий самий. Якщо йому й болить, то з виразу його побитого й блідого обличчя цього не скажеш».
– Джіммі, – озвалася Леслі, – принеси теплої води й серветок. – Вона глянула на закривавлене обличчя незнайомого. Кров скапувала на килим. – І рушника. Два рушники. В аптечці візьмеш бинти й пластир. І відерце з льодом прихопи.
– Не треба турбуватися, – промовив чоловік. – Подряпина, тільки й того…
– Керолайн, – звернулася до дочки Леслі, – у тебе такий вигляд, ніби ти щойно з фронту. З тобою справді нічого не сталося? Не треба безглуздої бравади.
– Я ж сказала, – відповіла Керолайн, і голос її раптом затремтів. – Зі мною все гаразд. – Дівчина й досі тримала в руці тенісну ракетку, ніби вона за кілька секунд мала знадобитися їй для нової, важливої гри. Металевий обідок ракетки був закривавлений.
– Що сталося? – запитав Аллен. Він стояв збоку, і йому було трохи не по собі. Досі він ніколи не бачив стільки крові, і його нудило.
– На нього напали… – почала Керолайн.
Увійшла Елінор.
– Доктора Прінза немає. Автовідповідач повідомив, що він буде через годину.
Леслі застогнала.
Елінор обняла Керолайн і стала її втішати.
– Все гаразд, дівчинко, – сказала вона. – Тепер усе гаразд. Ти певна, що не покалічена?
– Я… я ціла й здорова… Я тільки вмиюсь і перевдягнуся. Ох, яка я рада, що усі вдома!
Увійшов Джіммі з мискою теплої води, рушниками, бинтами та відерцем, у якому був лід. Коли Леслі намочила рушника й заходилась обережно промивати незнайомцеві рану на голові, він сказав:
– Ви такі чуйні! Мені дуже прикро, що я підняв вас на ноги й завдав усім стільки клопоту.
Його голос звучав навдивовижу спокійно – здавалося, цей чоловік випадково подзвонив не в ті двері і тепер вибачається. В його вимові вчувався вплив престижних східних коледжів,. Він ані ворухнувсь, ані поморщився, поки Леслі змивала кров, а потім обробляла глибоку рану на руці, – рушник помалу забарвлювався в гнітючий іржавий колір. Леслі працювала швидко, без метушні, так ніби подавати першу допомогу пораненим незнайомцям було в її домі звичайною справою.
– Боюсь, доведеться накласти кілька швів, коли прийде лікар, – сказала вона спокійно. – Сподіваюсь, я не зробила вам боляче?
– Анітрохи, – відказав поранений. – Хочу вірити, що мій вигляд не дуже шокує вас. Так буває завжди: все видається гіршим, ніж є насправді. – Він присилував себе усміхнутись, щоб заспокоїти її.
– Керолайн, – озвався Аллен, – як усе це сталося?
– З вашого дозволу, – втрутився незнайомець, – я поясню сам.. Моя люба рятівнице, – звернувся він до Керолайн, – я певен, вам хочеться скинути з себе цей закривавлений одяг.
– Елінор, – сказала Леслі, – відведи її до ванної і постав під теплий душ.
Леслі непохитно вірила в чудодійну силу теплого душу в усіх випадках життя.
– І скажи місіс Кертіс, нехай зачекає з вечерею, – докинула вона,
– О господи! – зітхнув незнайомець. – Я зіпсував вам вечерю. Вибачте мені!.. Ви знаєте, я вже можу йти додому, їй-богу. – Він спробував підвестися.
– Сидіть спокійно, – рішуче наказала Леслі, коли Елінор повела Керолайн, яка все ще стискала в руці ракетку, до ванної.
Потім Леслі заходилася перев'язувати незнайомцеві голову; її пальці рухалися швидко, вправно.