– Звичайно, – сказала Леслі.
Аллен кивнув головою.
– Їй доведеться перебути тут тільки одну ніч, – промовив лікар. – Хвилюватися справді нема чого, місіс Стренд.
– Містер Хейзен запевняє, що вона в цілком надійних руках, – сказала Леслі.
– О, добра душа Рассел! – усміхнувся доктор Лейярд, почувши про цей вотум довіри. – А поки що я раджу вам покласти дівчину в ліжко, і хай спокійно полежить. Геройство їй тільки зашкодить. Ви залишитесь у Нью-Йорку чи поїдете до Рассел а на дачу?
– Ми будемо у Нью-Йорку, – швидко відповіла Леслі.
– Гаразд. Чим менше вона рухатиметься, тим краще. – Він підвівся, даючи зрозуміти, що розмову закінчено. «Світило» не мало часу на пусті балачки. – Я подзвоню вам, коли про все домовлюся в Ленноксхілзькій лікарні, – це якраз за рогом, на Сімдесят сьомій вулиці, – і скажу, коли привезти дівчину сюди. – Він провів їх до приймальні, де сиділи Лінда з Хейзеном. Лінда нервово гортала якийсь журнал, а Хейзен із застиглим виразом обличчя дивився у вікно.
– Расселе, я хотів би з тобою поговорити. Зайди, будь ласка, до кабінету, – сказав Лейярд.
Хейзен підвівся й пішов за лікарем. Лінда відклала журнал і запитливо подивилася на Стренда.
– Деякі ускладнення, – мовив той. – Він хоче оперувати.
– О господи! – вигукнула Лінда. – Бідолашна дівчинка!
– Лікар сказав, що хвилюватись нема чого, – мовила Леслі. – Я певна, він знає своє діло.
– Він сказав про це й Керолайн?
– Ще ні.
– Сподіваюся, вона буде не дуже засмучена.
– Коли дівчинка довідається, що без операції ке обійтися, то, гадаю, поведеться розумно, – спокійно відповіла Леслі.
Вони ще ждали Керолайн, коли вийшов Хейзен. З його вигляду важко було вгадати, про що з ним розмовляв лікар.
– Доктор Лейярд сказав вам що-небудь, чого не розповів нам? – спитав Стренд.
– Нічого особливого, – відповів Хейзен. – У нього немає часу казати неправду. Ні. Він додав тільки ось що: коли операція неминуча, а дівчина молода, то є нагода, якщо захоче пацієнт, зробити невелике косметичне втручання. Це йому не важко.
– Про що він? – підозріливо запитав Стренд.
– «Зробити ніс естетичнішим і приємнішим для ока» – так висловився лікар. Він робить багато пластичних операцій, і, судячи з того, що я чув, його клієнти задоволені.
– Чого ж він не сказав про це нам? – спитав Стренд.
– За його словами, іноді батьки сердяться, діставши таку пропозицію. Почувають себе ображеними. Він вирішив, що краще нехай ви розсердитесь на мене, а не на нього.
Аллен глянув на Леслі. Леслі на Лінду. Та рішуче кивнула головою.
– Звісно, вам треба спершу дізнатися, що думає про це Керолайн, – мовив Хейзен.
– Я знаю, що думає Керолайн, – сказала Леслі. – Вона буде в захваті.
– Звідки ти знаєш? – вражено запитав Стренд.
– Ми розмовляли з нею ще задовго до нашої поїздки у Францію, – зухвало відповіла Леслі. – Тоді, коли про це згадала Елінор.
– Чому ж ти не сказала ні слова мені? – допитувався Аллен.
– Чекала слушної хвилини, – відповіла Леслі.
– І ти вважаєш, що оце якраз слушна хвилина? – Аллен намагався не підвищувати голосу.
– Подарована самим провидінням! – спокійно відказала Леслі. –
Може, ми повинні навіть дякувати тому хлопцеві, Джорджеві, за те, як він їздить.
– А я вважаю, що все це дурниці! – не зовсім упевнено відказав Стренд.
– Аллене, прошу тебе, забудь про свої середньовічні погляди! – промовила Леслі.
– Одне мені ясно, – сказав він, хоча й розумів, що зазнав поразки. – Я повинен побалакати з нашою юною дамою сам.
– Ох, Аллене, – роздратовано зітхнула Леслі, – не роби з цього драми. Таких операцій – мільйон на рік.
– Але не в моїй сім'ї! – І Стренд обернувся до дверей кабінету, звідки щойно вийшла Керолайн з асистентом, який опікував її. Ніс і підбите око в неї були майстерно перев'язані наново.
– Як ти себе почуваєш, доню? – запитав Стренд.
– Пускаюся духу! – відповіла Керолайн.
– Не будь така розумна! Ми забираємо тебе додому. Ходімо.
Аллен відчинив двері. Керолайн, узявши матір за руку, а з ними й
Лінда, вийшли. Хейзен трохи затримався, наче роздумуючи, що робити.
– Ви йдете? – спитав його Стренд.
– Так-так, звісно! – Вигляд у Хейзена був стурбований.
– Лікар сказав вам ще щось? – Аллен мав таке відчуття, ніби ного оточують змовники.
– Ні, нічого, – відказав Хейзен. – Розповім іншим разом.