Вони залишили Керолайн у лікарняному ліжку, де вона мала перебути ніч, перш ніж уранці її повезуть до операційної. Керолайн не приховувала свого бажання, щоб Аллен вийшов з палати.
– В тебе якесь витягнуте обличчя, тату, – сказала вона. – Чом би вам з мамусею не повечеряти в ресторані й не піти на концерт? Я мимоволі почуваю себе винною, коли ви стоїте тут із таким виглядом, ніби виють сирени і ви кидаєте мене саму під бомбами!
Квартира, з розкиданими по підлозі книжками, згорнутими килимами, світлими плямами на стінах, де багато років висіли картини, більш не нагадувала житло. Коли Аллен і Леслі радилися, де вечеряти – вдома чи в ресторані, – голоси їхні дивно відлунювали в порожніх, обдертих кімнатах. Вперше Аллен засумував за гітарою Джіммі. Важко було пробачити синові безтурботне й черстве прощання. «Молодий іще… – гірко думав Аллен. – Усе йому не так, не розуміє, скільки любові може увібрати в себе старе піаніно, дешева ваза, подряпаний письмовий стіл, лампа, яка прослужила тобі чверть сторіччя..»
Родина розпалася. Тепер будуть телефонні дзвінки, коротенькі, похапцем написані листи з Арізони, Джорджії, Східної П'ятдесят третьої… Діти виросли й розлетілися. Це закон життя, чи принаймні часу. Та, як і все інше в цю неспокійну добу, останні події відбулися карколомно швидко. Все сталося просто блискавично. За кілька тижнів. Одного вечора до них у дім удерся чоловік із закривавленою головою, й усі орбіти відразу змістилися. Аллен відчував, що звинувачувати Хейзена несправедливо, але й залишатися неупередженим було важко.
Роздратований, Стренд увімкнув радіо. Передавали вечірні новини. Новини були погані – суцільний безлад. Він пригадав рядок із п'єси Сарояна: «Немає твердої опори. Все йде шкереберть». Аллен вимкнув радіо й увімкнув телевізор. Почувся роблений сміх, і він вимкнув телевізор ще до того, як з'явилося зображення.
Він тинявся по квартирі, мов привид. Хотів подивитися сімейний альбом з фотографіями: він і Леслі в день весілля, Керолайн у дитячій колясочці, Елінор у береті й фартусі із щойно одержаним атестатом у руці, Джіммі на велосипеді… Та альбом був уже запакований.
Несподівано квартира стала йому ненависна. Аллен поспішив на кухню, де Леслі відкривала консерви.
– Ходімо десь повечеряємо, – сказав він. – Сьогодні мені хочеться бути серед людей.
На мить Леслі спинила на ньому здивований погляд, тоді поклала консервного ключа.
– Ходімо, – мовила вона лагідно. – Зачекаєш, поки я помию голову?
– Я не голодний, – відповів Аллен. – Почекаю.
Коли на душі в Леслі було тривожно, вона мила голову. Він розумів, що її зовнішній спокій – це маска, яку дружина надівала задля нього. Але він ненавидів шум її фена. Він нагадував шарудіння страшних машин, що переслідували його у снах.
– Я чекатиму тебе в «О'Коннорі». – То був бар на розі їхньої вулиці. Аллен заходив туди всього двічі або тричі на рік, коли мав розповісти вдома якісь неприємні новини і зволікав час.
Леслі підійшла й поцілувала його в щоку.
– Не впадай у меланхолію, любий, прошу тебе! – сказала вона.
– Я б випив, – мовив Аллен замість відповіді. – Але вдома нічого немає. Джіммі, видно, влаштовував бучні вечірки, поки нас не було.
– Не такі вже й бучні, – відповіла Леслі. – Коли ми їхали в Європу, залишалося не більш як півпляшки віскі.
– Все одно, – сказав Аллен, хоч і знав, що не має рації.
Виходячи з квартири, він почув, як у ванній потекла вода. Коли через годину Леслі підійшла до нього в «О'Коннорі», він сидів сам у порожньому барі перед своїм першим, майже не надпитим віскі.
Вечеряли вони в сусідньому ресторані, до якого любили заходити. Крім них, там сиділи ще дві пари. Власник ресторану, що знав Аллена й Леслі, сказав:
– На той рік у серпні закриватиму. Серпень у Нью-Йорку мертвий місяць.
Після того, що вони їли у Франції, тут їм нічого не смакувало, та ще й Леслі знайшла в салаті довгу волосину.
– Я їм у цьому ресторані востаннє! – заявила вона.
«Востаннє, – промайнуло в Аллена, – стає найуживанішим словом у наших розмовах».
Коли вони, повернувшись, відчинили двері квартири, саме дзвонив телефон. «Про початок нової війни, – подумав Стренд, поспішаючи взяти трубку, – мені повідомлять теж отаким несамовитим дзеленчанням! Справжнє лихо, подароване нам компанією «Амерікен телефон енд телеграф».
Але то була Елінор.