– Я вже мало не збожеволіла! – вигукнула вона. – Цілий вечір сиджу на телефоні. Подзвонила Расселові в Айленд – думала, ви там, а він розповів мені про Керолайн. Де ви були? З нею все гаразд?
– Гаразд, гаразд, – відповів Аллен, намагаючись стримати в голосі обурення. – А де ти?
– У своїй квартирі. Приїхала сьогодні ввечері. Хочу прийти до вас.
– Навіщо? – сердито запитав Аллен.
– Не гнівайся, тату, прошу тебе! Я ж нічого такого не зробила, тільки одружилася. То можна прийти?
– Я запитаю в матері. – Він обернувся до Леслі. – Це Елінор. Ти хочеш її бачити сьогодні?
– Звичайно. Спитай, чи вона вечеряла. Я їй що-небудь приготую.
– Ми на тебе чекаємо, – сказав Аллен Елінор. – Мати питає, чи ти вечеряла. Якщо ні, вона тут що-небудь тобі знайде,
Елінор засміялася.
– Наша добра мамуся! Спершу нагодувати свій виводок, а вже потім розпитувати. Скажи, нехай не турбується. Я поправилася на три фунти, відколи вийшла заміж.
Стренд поклав трубку й мовив до Леслі:
– Вона не голодна.
– Пообіцяй, що не гриматимеш на неї, – сказала Леслі.
– Хай на неї гримає її чоловік, – відповів Аллен. – Я не маю сили. – Він узяв журнал і пішов на кухню, де залишилось останнє світло в квартирі, при якому можна було читати. Там він сів за стіл і в різкому світлі неонової лампи – Леслі поставила її, коли відчула, що шити й читати їй треба уже в окулярах, – почав переглядати комікси, нудні, зовсім не смішні.
– А тепер, – сказала Леслі, – з самого початку,
Вони сиділи у вітальні, майже зовсім темній, бо всі лампи, крім однієї, спакували. Елінор запитала, який у сестри настрій,
– Аж надто піднесений, – похмуро відповів Аллен, проте Леслі заспокоїла старшу дочку.
Елінор сиділа скраю на стільці й здавалася тепер зовсім іншою – молодшою і, на думку Аллена, гарнішою, ніж будь-коли. Вона трималася невимушено й зовсім не шкодувала про те, що зробила,
– Почалося все, – сказала Елінор, – не цього літа, а ще минулого, коли я накинула на нього оком у чиємусь домі в Бріджхемптоні і тоді ж таки сказала собі, що це той чоловік, яким я повинна заволодіти.
Леслі ніяково подивилася на Аллена. Він знав: його обличчя виражає все, що він думає про дочку, яка розповідає такими словами, – байдуже, одружена вона чи ні.
– Через тиждень він запропонував мені вийти за нього заміж, – провадила Елінор з ледь відчутними переможними нотками в голосі. – Проте відразу мене попередив, що рано чи пізно з Нью-Йорка виїде, видаватиме десь у невеликому містечку, – може, навіть за тисячі миль звідси, – газету і що він не вірить, ніби шлюб можна зберегти, коли чоловік житиме в одному місті, а дружина – в іншому. Тоді я сказала: «Дякую, приятелю, але – ні». І ми… ну… ми просто зустрічалися. Він познайомив мене зі своєю родиною, і більшість тих Людей справила на мене найкраще враження, тільки його мати впала у розпач, як побачила мене. Вона народилася в Італії, католичка, – зрештою, як і всі вони, – й ходить до меси щонеділі, на кожне свято і взагалі коли тільки трапиться нагода. Може, та жінка ще заплющувала очі на те, що її любий синочок потай десь проведе вихідний із спокусницею-протестанткою, але на саму думку про одруження вона бухнула б навколішки зі свічкою в руці перед найближчою статуєю діви Марії. Уявляєте собі? І це в наш час!
«Так, – думав Аллен, – я собі уявляю! У наш час за віру в того чи того бога уже пролито річки крові… І кров дітей іще не народжених проливатиметься за те саме. Щодо цього побожна мати Джузеппе Джанеллі сучасніша, ніж моя дочка».
– Джузеппе сказав мені, що стара це переживе, – розповідала Елінор далі. – Я могла з нею не бачитись, мене все влаштовувало, і ми весело проводили собі час, поки… – Вона затнулась, і голос її став сумний. – Поки він не поїхав до Джорджії і там йому сказали, що він може негайно переїздити й братися до газети. Джузеппе подзвонив мені з Джорджії. Рассел вам про це вже, мабуть, розповідав…
– Розповідав, – буркнув Аллен.
– Він сказав, що став до роботи, – мовила Елінор уже серйозно, – і якщо я, мовляв, хочу коли-небудь побачити його ще, то повинна негайно з ним одружитися. – Вона зітхнула. – Була сьома вечора, коли він дзвонив мені із Джорджії. Я відповіла, що повинна подумати. Він дав мені термін до ранку. Не брехатиму, ніби тієї ночі я добре спала. Мамусю…
– Елінор заплакала. – Я не можу без нього жити! Що ти зробила б, якби тато поставив тобі таку умову і ти знала, що він не жартує?
Леслі подалася вперед і поклала свою руку на Алленову.
– Я зробила б точнісінько так, як ти, люба, – сказала вона,
– І вчинила б страшенну дурницю! – кинув Аллен.
– Ні, не вчинила б, – ніжно відповіла Леслі.