Розмову доводилося підтримувати Алленові. Коли він спитав у Ромеро, що той робив улітку, хлопець здвигнув плечима.
– Тинявся.
– Читав що-небудь?
– Трохи. Переважно муру,
– Що саме?
– Назви я позабував, – кинув Ромеро. Стренд був певен, що хлопець бреше. – Єдине, що мені запам'яталося, це «Історія занепаду й загибелі Римської імперії». її написав якийсь Гіббон. Ви про нього чули? – Він дивився через стіл на Стренда поглядом, який у звичайного хлопця його віку можна було б назвати пустотливим.
– Так, чув, – відповів Стренд, удавши, ніби не помітив шпильки в запитанні Ромеро. – І що ж тобі там сподобалося?
– Я не сказав, що книжка мені сподобалася. Просто деякі думки в ній збігаються з моїми.
– Які саме?
Ромеро дістав із кишені пачку сигарет і таку собі підробку під дорогу запальничку. Він запропонував Стрендові сигарету, та, коли той похитав головою; похопився:
– Ой, я й забув! Ви ж не курите… Які думки?.. Ну, про те, що немає нічого вічного. Ті стародавні римляни, вони думали, ніби на них клином земля зійшлася. Всіма командували, скрізь розпатякували про те, які вони бездоганні, й гадали, що роблять бідолахам у інших країнах велику послугу, обертаючи їх на римських громадян. Забрали собі в голову, ніби вони казна: хто і житимуть вічно. А майбутні переможці – оті варвари, готи – не купались у ваннах, не користувалися блювотними засобами, не писали поезій, вони не марнували часу на те, щоб кидати людей левам, виголошувати довжелезні промови, не зводили собі тріумфальних арок, не носили пурпурових тог, і все, що вони знали, – це як знищити римлян. Ось люди, близькі мені духом, і саме про них я читав із таким задоволенням! А містер Гіббон не просто писав історію. За двісті років до того, як усе те лайно розпалося на шматки, він писав насправді про Британську імперію, де ніколи не сідало сонце, і про товстозадих американців, і я, коли прочитав усе це, вирішив, що в свій час зроблюся одним із таких готів. І багато людей у моєму кварталі і в інших подібних кварталах зрозуміють, що насправді вони – теж готи, і почнуть усе нищити, навіть якщо серед них будуть і отакі, як я, що вбралися в пурпурову тогу з «Братів Брук».
То була найдовша промова, яку Стренд будь-коли чув з уст Ромеро, Одначе Аллен не сказав би, що лишився задоволений нею, хоч вона й не була позбавлена логіки і багато старших, ерудованіших, ніж Ромеро, людей написали про Гіббона те саме, тільки в трохи ввічливішій формі.
– Ось що я тобі пораджу, Ромеро, – промовив Стренд. – Тримай такі думки при собі, коли писатимеш контрольні з історії.
Хлопець вишкірив зуби у зловтішній посмішці:
– Не хвилюйтеся, сер! Я завжди носитиму свою пурпурову тогу. Адже я зовсім не хочу, щоб вас витурили зі служби!
Стренд підвівся, оплатив рахунок і сказав хлопцеві, що вони побачаться в школі і що там є правило, за яким курити можна тільки в одному місці – на цокольному поверсі головного корпусу, та й то лише старшокласникам.
«Помагай тобі боже», – подумав Стренд. Він допив каву, заплатив і вийшов у духмяний вечір.
Повернувшись до Мелсонового корпусу, Аллен зрозумів, що покоївка, якої він досі так і не бачив, уже побувала в квартирі, застелила двоє односпальних ліжок і зашторила вікна. «Треба нагадати Леслі, щоб не забула перевезти з рештою меблів наше велике двоспальне ліжко», – подумав він. Від тієї страшної ночі в Турі Аллен із Леслі спали разом. У своєму віці він не збирався спати окремо.
Стренд сів за письмовий стіл у вітальні й при світлі учнівської лампи почав писати в зошиті, що його привіз із міста.
«Я починаю нове життя й маю намір віднині вести щоденник. Може, якщо я записуватиму все чи бодай уривки, то згодом із них вималюється якась картина, і я краще збагну, що зі мною коїться. Все міняється, і я у вирі подій. Час тисне па мене, і я відчуваю свій вік. Коли історія – це засіб зрозуміти минуле, то короткі щоденні записи про сучасне, може, допоможуть хоч мигцем заглянути в майбутнє.