Крім снігу, Сашко сьогодні нічого не їв, і зараз від голоду дзвеніло йому в голові й тупо ломило в скронях. Хлопець потягся до гілки, на запах клею, та, мабуть, рукава примерзли до ватянки — скрипіли, як луб, і не пускали його. «От чорт!» — вилаявся Сашко, підстрибнув і таки вчепився руками за гілку. На вишневій корі намацав гладенький і твердий, наче слюдяний, горбик. Це був клей, але на морозі він засклянів, і нігтем чи пальцем його нізащо не сколупнеш. Сашко, напруживши мерзле й болюче тіло, підтягся на руках до гілки, вхопився зубами за той скляний наростень — і відкусив його разом з корою. Похапцем прожував і відчув: більше кори, ніж клею, — гірке, мерзлякувате волокно.
Роздратований присмаком їжі, Сашко нагнув цю ж таки гілку і зі злістю обчухрав її; з пучком дрібних вишневих гілок — щоб дома заварити чай — він і потягся голим, непривітним садом до свого двору.
З їхньої хати, крізь запнуте вікно, пробивалася вузенька смужка світла.
Це стурбувало Сашка: мабуть, хтось у них є… Поночі вони не світили.
3
— А-а, — зустрів його радісним вигуком Гриня. — Бродяга вернувся! Годувальничок наш! Ну, показуй, показуй свою торбу. Що там у тебе, хвались!
Гриня був, як видно, добре напідпитку. Він сидів на кушетці, вільно розвалившись, і однією рукою пробував обняти Єву — Сашкову матір. Єва ухилялася від безсоромних обіймів, і Гринина рука, як мертва, ковзала по її спині й падала на подушку.
— Проходь, проходь, синашу! — казав тим часом Гриня. — Чого стидаєшся? Будь як дома!
«Гриня, — вкляк на порозі Сашко. — Гриня… Знову приліз».
Єдиною людиною в селі, що не мала свого пристанища, людиною, котра жила на громадських харчах і переходила з рук у руки (як колись пастухи), був Гриня Затятько, приймак. Він довго не засиджувався в одному дворі — погостювавши, приголубивши осиротіле жіноче серце, йшов собі далі, поки його не виганяли чи не зманювали в іншу хату. Мав Гриня веселу, незлобливу вдачу і завжди, при дітях і старих, ліз до жінок. Коли ті відбивалися, штурхали його в плечі — Гриня не сердився, не ображався, а добродушно іржав і, діставши ляпаса від одної, підсідав до іншої. Гриня знав собі ціну, знав, що його рано чи пізно покличуть: «Куди вони подінуться — оті, безмужні?»
До кочового життя він звик ще до війни, бо грав на барабані, полюбляв випити і разом з бродячим оркестром обійшов перед війною усі села й хуторці Знам’янського району: там весілля, там похорони, там мітинг, там випровідки в армію — скрізь кличуть музикантів і скрізь добре вгощають. Бувало, Гриня сяде, обхопить ногами барабан (від цього й ноги у Грині стали криві, мов у старого кавалериста) і сонно, мляво, без усякого апетиту починає стукати колотушкою. Це явний натяк — щоб попросили. А коли одна й друга чарка підпливають до Грині, він одразу ж крякає, оживає і, пригнувшись над барабаном, починає так виторохкувати колотушкою (ще й по грудях, по своїх підборах), що збирається люд подивитися на Гриню-віртуоза, особливо на його знаменитий удар куксою і ліктем, коли Гриня азартно вигукує: «Гей-га, риба з м’ясом, ходи, кума, викрутасом!..»
Відбарабанив Гриня своє: почалася війна, розбіглися оркестранти хто куди — той в армію, той на якісь підробітки. Барабан реквізували у Грині, сказали — на потребу фронтові. Що робити івалідові (у Грині з дитинства була скалічена рука)? Подумав, пошукав чоловік хліба і звалив на себе тяжкий хрест приймака.
Зараз він по-хазяйськи гукав:
— Ну-ну, показуй, синашу, що там у тебе в торбі?
Сашко увійшов до хати, за ним потягся знадвору холод. Морозний дух — той, шпаркий, із степу — наче кригою облягав йому ноги, спину, груди — все тіло. І все перемерзле тіло його трусилося. «Грицуня… Знов буде глумитися». Хлопець стояв, притискаючи до себе вишневі гілки, й дивився поверх кушетки, поверх рожевої голови приймака. Погляд його завмер на стіні, на тому місці, де висів батьків портрет. От — почалось. Батьків портрет перевернуто. Замість обличчя — сіра запилена картонка, та, що зісподу. Цвяшок, мотузка і на підвісці — сліпа рамка.
Це він, Гриня, звелів прибрати фото.
Гриня завжди починає з цього. «Слухай, — підморгує Єві і киває, показує на стіну. — Чого він супиться, твій Мирончик?.. Ич, як брови нахмурив! Мабуть, з’їв би мене. Нехарашо, — каже Гриня. — Все-таки ми компаньйони були, разом стежки до дівчат топтали. Ніззя так, — повчально мовить Гриня і наказує Єві: — Прибери його. Поверни так, щоб не бачив».