— Го-о-споди! — промовила Єва співучим, дошкульним голосом. — І що воно хвалиться? І кому воно треба, оте нещастя, ота лиса неміч? Хіба що Санька, та Фроська, та крива Зося і приймають таких.
— А ти не приймаєш? І ти приймаєш, бо то не життя — без мужського тепла. А-а, — махнув рукою Гриня, — не слухай, Сашко, її, дурна баба, йди сюди та випий краще чарчину з холоду.
Гриня засопів, просовуючи скалічену руку за пазуху, під повстяну тілогрійку. Полапавши там, витяг зелену, якусь стародавню плескату пляшку, мабуть, ще з петрівських часів, заткнуту качанчиком. Побовтав нею.
— Давай посуду! Бігом!
— Тобі аби випить! — втрутилась Єва і докинула ревниво: — Де ти цю пляшку доп’яв? Санька дала?
— Ну, Санька, — спокійно буркнув Гриня — А що? Я ж знав, що в тебе ні грама нема, от і прихопив. Санька зразу в крик: «Не дам! Іди до іншої, до кращої, хай тебе там і вгощають!» — Гриня перекривив Саньчин голос. — Погиркала, погиркала, але добра душа — налила. Тільки засопіла ображено: «До кого йдеш? До тої безкровної?»
— Це вона про мене? — аж позеленіла Єва.
— Про тебе. А про кого ж, — сказав Гриня.
— Щоб їй добра не було! — зірвалась Єва. — Безкровна! А сама? Таке муре — страшно глянуть, хрестись і тікай, а бач — інших гудить. І ти золото, — вже напала на Гриню. — Ні, щоб до однієї пристать і жить, як усі нормальні люди живуть, так шалаєшся по дворах — тьху!
— Ну-ну, — поморщився Гриня. — Тільки без ревнощів. Зараз врем’я таке: війна. Не ти одна безмужня, тищі таких. Треба якось ділитися…
— Ага, ділитися! То йди ділись! Йди, щоб я тебе більше й не бачила! — І Єва маленькими кулачками загупала Гриню по спині — Йди геть, зараз іди, не треба мені посміховиська!
— Тю, здуріла, — знизав плечима Гриня. І збрижив свою ніжну лисину, показуючи тим, як він не любить жіночого вереску.
Поки вони пересварювалися, з-під кушетки виліз старий сірий кіт Шахтьор (так назвав його Мирон Кубенко за те, що той любив спати на припічку і завжди вимащував свою морду в сажу). Кіт мляво й печально пройшовся по хаті, понюхав криві Гриневі черевики і по-старечому закашляв. Усю зиму він ходив простуджений.
— Тпруцьки! — гримнула Єва і штовхнула кота ногою.
Шахтьор, мов п’яний, перевальцем почалапав до Сашка. І потерся — жалісливо, як це робить стара й хвора істота — об Сашкові ноги. Хлопець (у нього теж ворухнулась безпричинна злість) хотів був відштовхнути кота, але це вже зробила мати, і, може, саме тому, наперекір їй, Сашко зігнув свій болючий перемерзлий поперек і взяв кота на руки.
Це був перший рух Сашка. Досі, в снігу і в кризі, він стояв на порозі, як мертвий.
З Шахтьором у руках Сашко й посунув у свій куток — туди, де між піччю й пристінком було втиснуто тапчан. Він прочовгав по хаті, так і не глянувши на матір та приймака. Знав, що вони провели його недобрими позирками. «Бач, носа одвернув і не поздоровкався».
«Хай, — подумав Сашко. — Хай зляться».
Ліг, як був, у штанях і піджаку. І, вже лежачи, засовав ногами й скинув із себе валянки, розмотав зашкарублі онучі і вткнувся в подушку, накривши голову шапкою. Тяг на плечі ряднину, батькове пальто, всяке дрантя, проте холод тільки зараз, здається, пробирався до кісток, підламував ребра, аж боліло серце, стискаючись в мерзлу грудку. Сашко потяг до себе й кота, притулив його до грудей, і вони трусилися вдвох, марно намагаючись зігрітися.
Мати погасила тріски в чавунчику (трісками вони світили), задмухала вогонь і, боса, зашльопала по долівці. Ось вони там, за пристінком, сварливо зашепотіли з Гринею. Лаючись і, видко, штурхаючи його межи плечі, мати допомагала роздягатись п’яненькому, і щось вони поминали при цьому Саньку й пляшку горілки, і мати вже підвищила голос: «Хватить мені! Тільки стида від тебе!..» — а Гриня забурчав нервовіше: «Цить! Бо двину раз і піду!», і вони чи турсались, чи тихо билися у темряві, Сашко вже не дослухався. Холод зморив його остаточно, і він неспокійно заснув.
Мабуть, скоро й прокинувся. В хаті було ясно й холодно, як надворі. Тільки під грудьми у нього, де скоцюрбився кіт, якийсь клубочок тепла. А в ноги студить, звідкись піддуває, і наче проціджена крізь іній, ллється в хату білувата сутінь. Вгорі до шибки примерз ріжок холодного місяця.