Я приклав вухо до призьби. Вона зашаруділа, як коробка, туго набита хрущами. Там, у призьбі, кишіло своє таємне життя. Напевно, там були свої комашині школи, були палаци, війська і відбувались великі святкові паради з музикою і піснями… Звідти, з того комашиного царства, вилізла на сонце чорнява мурашка, повела довгим вусом, лупнула на мене оком (мовляв, здрастуй, хлопче!) і сховалась назад.
— Скажи, який світ! — застиг я здивований. — Скільки кругом живого народу!
Крилаті дерева
Ми з матір’ю готуємо обід.
Аж на город, у зелене гарбузиння заїхала наша кабиця. За тим гарбузинням, що густо сплелося і випинає вгору свої батоги, не видно було б і кабиці, якби не високий димар, справжня тобі корабельна труба — чорна, з жовтим ободком посередині.
Зараз на плиті кипить важезний казан, з-під кришки його сердито пухкає каша. Я підкидаю сухе бадилля, даю «пару в котлах», щоб дим шугав із труби з вогнем та іскрами.
Мати сидить поруч на стільчику, чистить картоплю, лушпиння довгою стружкою тече їй в подол. Вона думає щось про своє, не бачить, як старається її син, а то б насварилась: «Пригаси вогонь, бо хату спалиш!»
Тут у нас гарно: кругом буйна городина, вона обступила кабицю густим живоплотом, і мені аж на плечі звисають тугенькі гарбузики, стручки квасолі й гороху. Земля коло плитки утоптана, я її до блиску вичовгав штаньми. Чисто й затишно тут, і в душі співають півники:
Кабиця у нас могутня, з цегли, обмазана білою глиною, а внизу підведена жовтою. Вона пашить жаром, а я підкладаю побільше стебел, вогонь гоготить, мій пароплав готовий уже відчалити, він шипить, розвертається і ріже носом зелені хвилі:
Я стою на палубі, приклавши руку до безкозирки, і груди мої випинаються, і морський вітрюган шмагає в обличчя. Право руля! Повний вперед — по гарбузинню!
Обертаюсь і бачу: мати чистить картоплю, зігнулась над мискою, але губи у неї злегка тремтять і в очах сміхотливі блищики.
Я й забув, що поруч — старші.
Рука моя сама опускається, безкозирка зникла, як і не було її, а пароплав став ненаситною кабицею.
Присів я і знехотя взявся кочегарити.
Надворі тихо, безвітряно. Тільки згори, з південного степу, несе жарким чебрецевим духом. Степ підходить до самої хати, бо в нас загорожі нема, лиш од вулиці викопано канаву, щоб дощі не змивали город. Двір наш відкритий, і звідси видно на всі чотири сторони: толоку, а далі ріллю, а далі степ, а далі нічого не видно, самісіньке небо.
Це коли дивишся на дорогу, що побрела кудись через гору. А якщо глянути вниз, на левади?
Хата наша стоїть над балкою, за хатою крутий спуск до річки, і на косогорі чорніє густий дикуватий сад, зарослий бузиною, терном, агрусом…
О, та я и забув про вогонь!
Кочережкою притоптую попіл, щоки аж горять від жару. Я знов напихаю бадилля, і з димаря виростає голубе стовбурище диму. Товстий кручений стовбур тягнеться в небо, розправляє крилате гілля і, одірвавшись від землі, пливе над городом, над садом, кудись за річку. З димаря виростає нове дерево, за ним ще одне, і вже низка величезних крилатих дерев мандрує над балкою. От, думаю, якби посадити там на горі… цілий ліс голубих осокорів (ніде немає таких!), а під лісом нехай було б справжнісіньке море… і мій пароплав.
Море… Я зітхнув (бо добре пече від плити), зітхнув за річкою; хай вона і жаб’яча, та похлюпатись можна. Скоса глянув на матір: пустить чи не пустить?
Мати сидить у біленькій хустині, такий дашок зробила на очі, щоб не сліпило сонце; на лице їй упала тінь, і мати ще строгіша від того, замислена, заклопотана. Мабуть, не зжалиться. Скаже: «Самого не пущу».
Аби ж Рекс був, мій собака. Ми б удвох пішли.
Нема Рекса. Убив його Глипа.
Якщо Глипа суне повз нашу хату, я хутенько — шасть! — присідаю за погребом або за кабицею. Бо той Глипа, як вам сказати… дідькуватий. Йде, чоботи в нього важкі, як ступи; він шкорб-шкорб — так і гребе ногами пилюку. Голову звісить, очі в землю, наче загубив п’ятака. А за плечима у нього двостволка.
Скажеш було: «Добридень, дядьку!» — не чує. Гукнеш: «Добридень, дядьку!» — мовчить. Підбігаєш та: «Здрастуйте, щоб вам!..» Тоді, як вовк, поверне голову і сердито: «Вшша!» Це в нього «ша!» чи «пшов геть», не знаю.
Вшикне разок на тебе, більше не захочеш здоровкатись.
Живе Глипа не так, як усі, а навпаки: вдень, коли люди роблять, він спить; вночі, коли люди сплять, він товчеться. Ходить, гупає чобітьми по селу. Каже, вночі я краще бачу. І на полювання (а він мисливець) виходить тільки присмерком.