Трохи розтуманилося, в небі повисло біле-біле сонце; на нього можна було дивиться скільки завгодно — воно анітрішки не сліпило. Я сидів на броду, на тому камені, що схожий на слонову спину, і дивився, як сонце то випливає то губиться у сірих волокнистих хмарах. Не знаю, чи довго сидів, та от зненацька почув голоси: хтось шкорбав з гори і басовито гомонів.
Я схопився на ноги. Вони — Глипи йдуть!
В одного через руку брезент, в другого — сокира й довгий кабаницький ніж. Брати веселенько розмовляють, попихкують цигарками і прямують до броду. Думають, що тут їх жде Бакун, прищемлений камінням.
І враз вони стрілись: Глипи до річки і кінь до річки. Стали як укопані. І втнулись очима: ті — в коня, а кінь — у братчиків. Бакун сторопіло фиркнув, а потім… а потім я не повірив собі. Бакун, старий смирний Бакун, який тільки що припадав на ногу, і раптом… як брикнув, як пирхнув по-молодецьки і пішов, правда, накульгуючи, але з таким прискоком, що я давно від нього такого не бачив.
Десь аж на тому кінці лугу розляглось його переможне іржання.
Брати переглянулись, і очі в них зробились круглі, як мильні бульбашки.
— Так що, брат, осєчка? — спитав Гавро.
— Розклинило, — тільки й вимовив Глипа.
І почовгали брати додому.
А там, де вони стояли, я побачив, як виріс кущ, геть обшарпаний, з вовчими ягодами на колючих гілках.
Лікар Бусько
У сараї напівтемно. Двері низькі, віконця нема, і як пройдеш у дальній куток, де супляться обгризені ясла, — там зовсім поночі. В яслах щось попискує, шарудить у стінах, лускає в трухлявих дошках. Сарай аж ворушиться весь од неспокійних поселенців.
Я далеко не ступаю, вмощуюсь коло дверей і жду.
Падає знадвору світло. Сонце то пече мені в шию, то пригасає, — видно, почало хмаритись. Хилить на сон.
Я терпеливо жду.
І ось — блись! — влітає у сарай ластівка. Пірнає під самісіньким одвірком і не зачепиться. От уміє пірнати! Я бачив не раз, як ластівки граються з Бакуном. Кінь собі пасеться на лугу, а вони заходять здалека, підкрадаються до нього тихо, над землею. Низько-низенько летять і раптом — гульк під коня! Майне котрась у нього під черевом і вгору, і чигикне задьористо. Одна пролетить, тоді дві, тоді ціла низка — блискають, проносяться під конем, наче дражняться: «Чигик!.. Не піймав?» Кінь собі хрумає траву, зрідка махне хвостом, стріпне вухом і байдуже йому до ластівок, до їхнього вереску. А втім, і Бакун деколи стримано пирхне, якщо котрась вітрогонка мелькне у нього під самісіньким носом.
З такою ж сміливістю пірнає ластівка і в двері. І вже ніби з вулиці бачить, що стеля в сараї підперта стовпом, — ач, круто обминає стовп, робить круг під стелею і до гнізда. Вона й не цвінькнула, й не шерхнула крилом, влетіла тихо, як тінь. А проте, наче за сигналом, прокинулись пташенята. Враз підхопились. «Вжи, Вжи, Вжи!» — завжикали гуртом; їх і не видно в гнізді, тільки сивенький пух і роздерті роти. Ці жовті крикливі роти ловлять, просять, благають — їсти! Якесь, нахабніше, дереться вище і вже заглинає черв’яка разом з материним дзьобом.
Еге ж, напасись на таких поживи!
Гулькнула ластівка в двері — впали пташенята. Заснули. Наче й нема їх у кубельці.
Тихо в сараї. Тихо на вулиці. Хмарить.
Я притулився до одвірка, звів на стелю очі і розглядаю знічев’я гніздо. Вам доводилось бачити, як ластівка ліпить собі гніздечко? Носить із берега тугі клубочки грязюки, і не простої грязюки, а добре змішаної з трав’яними корінцями, з волокном; принесе в хлівець і спритно клеїть, дзьобом примазує ті віхті до сволока. Гляне збоку на свою роботу й защебече: радіє, що в неї ловко виходить. А й справді, ловко. Спершу наче підкову чи скибку місяця виліплює, потім — гаманець, а далі рядок за рядком вивершує гніздо, схоже на маленьку корзинку. Висохне гніздо, стане аж біле, роками висить під стелею — не розвалюється.
Частенько мені кортіло поставити драбину, полізти до гнізда і бодай впівока гля… Але ж — ви чули? Кажуть люди: пальцем торкнеш ластів’яче гніздо — птиця одразу покине ваш двір. Покине і більш не прилетить, і всім ластівкам передасть, щоб обминали хату. Ну, а якщо розваляти гніздо… Краще не робити цього! Я сам бачив: у ластівки на грудях червона смужка. То як сірник. Черкне вона грудьми по соломі, по сухій стрісі і жух — спалахне солома… Дотла згорить хата… А лелеки, мені казали, так вони, коли їм поламають гніздо, приносять у дзьобах жарину.
Птахи не прощають злодюгам.
От ні в нас, ні в баби Сірохи хата ніколи не горіла. А в Глипи, вже при мені, два рази була пожежа, мазанка й зараз стоїть обсмалена, а від хлівця зостались стовпи-недогарки і щербате звуглене корито.