— Все! — з видихом сказала Ніна і язиком змахнула крапельку поту, що повисла на кінчику носа, і стомлено сіла на землю. А в самої щоки пашать і в очах — веселі жаринки.
Ну, ясно: рада-раденька!
А от що мені робить? Як мені рятуватись, бідному? Аби ж то на ставку було та аби ж ми грали «дід бабу везе», то я б так запустив камінця, що він разів триста підскочив би на воді. Точно кажу: якщо не триста, то разів сім або вісім. А тут…
— Слухай, Ніно, — кажу, — краще підемо на Хіврю.
— Ти що, злякався? Грати не будеш?
— Не злякався, — кажу. — А на Хіврю спізнимось.
— А що там на Хіврі?
— Ну-у! Такого ти зроду не бачила. Гайда скоріш!
Хівря — це наша гора; крутим своїм боком стоїть вона проти сонця. Тут, на осонні, вигорає трава, земля аж пашить, і гірко в очах від сухих полинів.
Ми вибрались на гору, ближче до неба, звідси видно степ, горбастий насип дороги і телеграфні стовпи, що стоять у степу, як олов’яні солдатики.
— Сідай, — сказав я Ніні і поплескав долонею по гарячій стежці.
Ми сіли так, щоб Ніна бачила мене, а я бачив Ніну.
— Вгадай, хто тут живе, — я показав їй маленьку нірку, ловко заховану в траві.
В ту нірку хіба що палець міг би пролізти. А проте як вона гарно зроблена: стіни гладенькі, кругло обчовгані, тонко-тонко обкладені ватою. Дарма що з землі — чиста й світла нірка.
— Тут живе павук-хрестовик, — сказала Ніна.
— Правильно. Зараз ми поговоримо з ним.
Я дістав свій припас — капронову нитку і трохи смоли. Смолу розім’яв у долоні, похукав на неї, щоб м’якша стала, і зліпив «язичок». Почепив «язичок» до нитки. І тихо, обережно опустив його в нору.
— Посмикай, — сказав я Ніні. — Тільки не дуже смикай, а так, легенько. — І я показав, як треба дражнить павука. І прибрехав, що коли подражниш його, то він, сердитий, починає висвистувать.
— Ну що? — питаю.
Ніна схилилась над ніркою з таємничим виглядом; однією рукою водить нитку, другою рукою, пальцем, свариться на мене:
— Тт-с!.. Торкає… Хапає за нитку!
— Як сильно хапне — тягни!
І сталося так: Ніна шарпнулась назад, нитка за нею, і вилетів павук із нори, як рак за наживкою. Сивий хрестатий павук, що кліщами вп’явся в смолу. Він гойдався на нитці, якраз перед Ніниним носом, чеберяв волохатими лапами.
Не було б то дівча, щоб воно не підскочило, не кинуло павука, не запищало, не ляснуло мене по шиї:
— Ах ти, брехун!.. Налякав мене!
Поки ми штовхались і смішили себе штовханцями, павук витяг лапи із смоли та й гулькнув у нору.
— Як вони прядуть нитку? — спитала Ніна.
— Хто вони?
— Таж павуки.
— По-моєму… кхм!.. по-моєму, ловлять пушинки і з пушинок прядуть. І нитки прядуть, і сітки для мух, і вату роблять для павучат… А навіщо тобі?
— Просто. Ось глянь, яка тонюсінька нитка. — І Ніна провела у повітрі пальцем.
Між одним і другим стеблом висіла павутина. Вона світилась на сонці. Гнучкі стебла натягували її, як струну. І павутина тихо, мрійно, заколисливо бриніла.
— Це, мабуть, антена, — зашепотів я. — Павукове радіо.
— Давай послухаєм, про що вона грає.
— Давай!
Я підставив вухо, прижмурився і сказав:
— «Ні-і-ін-на… Ні-іна…»- передає.
Ніна підставила вухо, послухала і сказала:
— «Льо-о-н-ня… Льо-оня…» — передає.
Я підставив вухо і сказав:
— «Брень… брень… ти бренькаєш, Ніно», — передає.
Ніна підставила вухо й сказала:
— «Ні, це ти бренькаєш», — ось що передає.
Ми разом підставили вуха, буцнулись лобами, і павутина — лусь… — обірвалась.
— От жаль! — сказала Ніна.
— Жаль! — зітхнув я.
Не змовляючись, ми встали й пішли за павутиною. Вона летіла в повітрі, звивалась, як струна; вона була жива й весела і кудись мандрувала у степ, і ми поспішали за нею.
— Бач, вона обминає бур’ян.
— Бач, тікає од ластівки.
— Бач, повертає на дорогу.
І ми повернули за павутиною, видерлись на стару шосейку і далі збирались йти, якщо треба, то і в білий город, де білі будинки, білі кіоски, біле реміння в міліціонерів. І ми пішли б у той город, але вітер гойднув павутинку, погнав її в небо, вище телеграфних дротів, вище ластівок, аж туди — до пухких ватяних хмар. Зникла павутинка, розтанула.