А на землі зостались стовпи з білими чашками, і між ними були туго натягнуті дроти, які теж, очевидно, бриніли. Я приклав вухо до чорного стовпа. «Гуд-гуд-гуд», — загудів, задрижав роздратований стовп; натужне гудіння його йшло із землі, бігло по дереву, неслось кудись по дротах.
— Ей, — сказав я до стовпів, — про що ви там гуд-гуд-гудите?
— Го-ду-ду, — сказав стовп.
— Про що, про що?
— Ду-ду-ду, — сказав стовп.
— Ет! — махнув я рукою. — З вами, стовпами, побалакаєш. «Бу-бу-бу, ду-ду-ду», — і більше нічого… Гайда, Ніно, додому, бо й так далеко забрались.
А й справді далеко, я тільки зараз угледів. Ми на самій горі, кругом небо, а там унизу-унизу маленька хата, така маленька й біла, як грибок; і не видно ні вікон, ні дверей, лише темні крапочки — крап, крап, крап. І стоїть у дворі знак оклику (такий!), і махає мені комариною лапкою. Фюуу!.. Мабуть, Льоньку згадали і кличуть його, а Льонька за вітром повіявся.
— Ніно, побігли!
— Побігли.
— Давай, хто швидше!
— Давай.
Летиш з гори, і тобі здається, що ти на Бакуні, верхи шугаєш через кущі, через канави; зелені копиці верб несуться тобі назустріч, і студить лице річкова прохолода. Хук, от уже й брід!
— Ніно, ти завтра приїдеш?
— Не знаю.
— Приїжджай. Бо я тут, бачиш, один.
— Добре. Якщо в Адама нічого не трапиться — приїду.
— Ну бувай, Ніно.
— Бувай.
— …Льонь, а з ким це ти балакаєш?
Ледь-ледь піднімаю важку од сонця голову. На грудях, на ліктях у мене синя, подавлена шкіра — видно, що довго лежав на шорсткому камені. Кожний бугрик і ямка відбилися на тілі. Від сонця, від лежання в очах мені темно, і я зразу не второпав, хто це і про що питає. A-а, мама прийшла. Стоїть з відром, з оберемком білизни. Буде полоскать на проточній воді.
— Так з ким ти, Льоню, говориш? — перепитує мати.
— Ні з ким. Лежу, та й усе. А з ким говорити, як на нашому кутку хлопців не вродило?
— Бідна дитина, — з гіркотою мовила мати. — Цілий день лежить, печеться на каменюці, нема з ким і погратись. Так, не дай боже, відлюдьком виросте.
Мам, не журіться, не треба. Хоч і лежав я тут сам з собою, хоч і не ходив нікуди, а вже побував у білій печері, ловив павука, блукав по степу, одне слово — набігався, набалакався вволю.
Все відпливає
Ви чули, як наближається рівний і тихий дощ?
Отак сидиш у хаті, мати одчинила вікно, і знадвору повіває свіжістю, а ти слухаєш… Десь далеко, в невідомому світі, зачинається шум… І то ще не шум, а шепотіння землі, шерхіт сухої трави, шелест пожовклого листя. Ти прислухаєшся: невже переспав і тобі шумить в голові? Ні, це вже садом іде неквапливий шум, іде до вікна і шумить у стіну — рівно, густо, заспокійливо, і пахне тихим дощем і тихими снами. Злипаються очі, і тебе огортає теплий спокій.
Ти сидиш заколисаний, а слух, проте, гострий — чуєш, як скрипить, набухаючи, мокре дерево.
Стихло муркотіння під вікнами, шум одійшов за хату, і щось торкнуло тебе за плечі: ей!..
Стріпнувся, глянув у вікно: нема вже дощу. І сонця нема, десь за хмарами. Але небо, димчасто-сіре, просвічується, воно підрожевлене захмарним вогнем, воно розсіває кремове світло. Від того світла блищать краплини дощу на мокрих стеблах.
З дрімотного поля потягло вітерцем, заплюскали краплі, струшені додолу. Вітерець дужчав; він, мабуть, не долетів ще сюди, він тільки набирав розгону в степу. І там, у степу, щось починалось. Хтось від когось тікав чи хтось когось доганяв, — не знаю. Але там переполох, це ясно, і переполох страшний. Низько, при самій землі, котились, стрибали прудкі втікачі. Сірі, кудлаті, стрибали вони по канавах, зупинялись на хвильку, щоб перепочити, і припускали чимдуж. Гнались за ними такі ж волохаті клубки. Разом вони бігли по всьому полю, цілою отарою, бігли до села і злякано ховались у садки, у кущі, у канави. Що це таке? Зайці? Вовки?
Один клубок відірвався від гурту і боком, як підстрелений, покотився до нас. Стриб, стриб — заячим скоком влетів у наш двір і шасть під солому, затих.
Я вискочив з хати й біжком до соломи: курай. Забився в кубло, сидить. Ніби й досі труситься від дощу.
Отакі зайці.
Вітер гнав із поля мокрий курай.
Мені стало сумно.
Бо тільки вчора і ми всі бігли, як цей курай. І нас гнало поза городами. Сходились, збігались діти до баби Сірохи. А в дворі стояла машина, юрмився люд, бряжчали мідні тарілки, і дядьки ставили на кузов труну. Труна була довга, виступала з машини. Коли її нахиляли, я побачив Адама: він лежав суворий і суворо дивився у небо. Загострене обличчя його світилось мертвим вогнем. Він помер тому, що не було чим дихати, сміятись, говорити. Вся живинка згоріла в ньому до краплі. Він уже пахнув землею і вирушав туди, звідки не повертаються.