— Не всі такі, — ображено засопів я. — Адам не забув. Він часто казав про тебе.
— Адам, — Ніна особливо якось вимовила це ім’я. — Адам був дитина. Велика дитина. У нього був свій Бумс, своя Сопуха і свій ліхтарик. Ліхтарик він мені подарував, ти його бачив.
— A-а, це Адам подарував? — аж тепер я дізнався, де вона взяла грибок, який світив у печері місячним світлом.
Я порився в кишені, витяг свої припаси. Забрів по коліна в воду, до її кораблика, і сказав:
— Ніно, ось два кремінці. Найкращі. Один світлий, другий з багрянцем. Вони викрешують вогонь. Якщо тобі страшно-страшно стане, візьми їх і так покреши — блись, блись, і все, і страху не буде.
— Гарні кремінці, — сказала Ніна й загорнула їх у хустинку. — Ну все, Льоню, мені пора.
Вона сіла в кораблик, спустила весла на воду. Легкий, з соснової кори, вітрильник вийшов на течію. Вся річка була встелена жовтим листям, від нього рябіло в очах; серед жовтого листу плив її тихий кораблик. А над нею неслись павутинки, а ще вище — журавлині ключі. Річка петляла долиною, губилась за бурим горбом. І кораблик віддалявся, меншав, мрів над водою. Я вже бачив тільки присмучену дівчину, яка жевріла на сонці, мов свічка.
— Ніно, прощава-ай! — змахнув я рукою.
— …щавай! — відгукнулась луна.
— На те літо ждатиму. Чуєш?
— Чую!.. Приїду!..
Я зіп'явся на носки, але вітрильник став маленький, як тінь журавля. І раптом мені здалося: то справді журавлик! Гляньте, він знявся з води, понісся над землею, виплив у небо і з розвороту пішов за бистрим ключем.
Навіть примарилось мені: я бачу Ніну. Вона спрямовує свій крилатий кораблик у синю затоку, веслує між хмарами. А хмари над нею — як скелі. А вітрило у неї — як біла пір’їна. А вода чиста-чиста, без дна.
Попливла Ніна у вирій. За птахами.
…І досі не знаю, чи була вона, така дівчина, чи я її просто вигадав.
Ірпінь, березень, 1969 р.
ЗЕМЛЯ СВІТЛЯЧКІВ
Повість-казка
Цю повість я писав, доброю пам'яттю згадуючи лісову Каланчу, сосни й березові галявини Пущі-Водиці, моїх найкращих друзів у походах Олю і Раю, які одного разу привели мене до невеликого горбика над озером і сказали: «Ось тут він похований, наш бідний Чублик».
Автор
Розділ перший
Як тільки за лісом сідало сонце, десь здалеку лунав густий, немовби розлитий в самому повітрі, розлогий вечірній дзвін:
Бом!
Бо-о-м!
Бом!
То сторож лісу сповіщав, що день закінчився і що всім лісовим стовусам і тривусам пора прокидатися.
Сонце сідало за гору, поволі гасло в далеких водах. Схилялася темрява до вікон, і тоді в спальню Сиза XII, Стовуса, влітала зозуля. Тихо, не ворухнувши крилом, вона облітала його ліжко і сідала на високий комод. Там чистила дзьоба і з великим милуванням дивилася на свого господаря.
Як всі лісові стовуси й тривуси, Сиз XII був неперевершеним, найбільшим у світі колекціонером. Що він збирав і чим страшенно пишався, ми поки що залишимо в таємниці і запросимо вас до спальні. Вся кімната Сиза завалена й закидана книгами. На підлозі, на кріслах, на шафі, навіть на теплій ковдрі, під якою спить зараз Сиз XII, скрізь лежать книги. Деякі з них такі грубезні, в таких товстих шкіряних палітурках, що комусь одному годі підняти такий фоліант.
Треба сказати, що, крім книг, Сиз XII мав ще одну слабкість — любив поспати. Він брав у постіль книгу, запалював над головою ліхтарик і заглиблювався у древні писання. Та його книги були такої товщини і такої незбагненної мудрості, що він швидко стомлювався. І далі читав книгу одним оком. Одне око його читало, друге спало. А потім ліве й праве знов мінялися вахтою. Аж поки обидві повіки його тихо не стулювалися і Сиз XII не провалювався у солодкий сон.
З усіма своїми родичами, тобто з добрим десятком тіточок, дядьків, племінників, онуків, Сиз XII належав до мирного лісового народу, а лісовий народ, як ви знаєте, вдень — од сходу до заходу сонця — спить, а вночі виходить на службу. Сиз XII, отже, з ранку до вечора відсипався, а ввечері, коли лунав над лісом урочистий дзвін пробудження, вставав і йшов одчиняти свій музей. Проте і в музеї, за книгою, він міг передрімнути краєм ока, хоч за древніми лісовими законами то був великий гріх. Та наш вельмишановний Сиз-Стовус потихеньку грішив (мабуть, роки брали своє), і, коли в музеї не було відвідувачів, з якогось залу можна було почути, як він тихесенько прихропує.