Довго блукали Сиз і Чублик цим страховидним лісом. До чого б вони не торкалися — до липи, ліщини, клена, — все осипалось, диміло, лягало вугільно-чорним попелом.
— Марення, чорний сон, — шепотів Сиз. — Хто випалив дерева? І залишив ліс, щоб так він стояв, тільки аби на ногах. І навіть листя висить — зелене, а торкнись — сиплеться.
«Кр-р… Ку-а-а!» — раптом закричала над ними чорна птиця, швидко пронеслась вгорі, між обвугленими соснами.
Сиз від того наглого крику стрепенувся, став напружено згадувати: де він бачив, де він чув таку птицю? Щось йому промерехтіло в пам'яті — оцей зловісний крик, оцей розмах сильних і хижих крил… Так, так, здається, там було, в джунглях — Куа, вогні в темряві, голос з пітьми. Нічна птиця, передвісниця лиха…
Сиз пригнувшись стояв, а Чублик нетерпляче заторсав, засіпав його:
— Дядьку, дядьку, гляньте туди. Хтось підкрадається… до нас!
Між вигорілими деревами — з того боку, куди полетіла птиця, — перебігали розпатлані тіні. Промайнула одна тінь, за нею друга, потім ще. Стали, притаїлись за стовбурами. І раптом Чублик зиркнув і вкляк: просто до них чалапало високе довготелесе страшило. Ведмідь не ведмідь, ніби з людською головою. Воно чимось бренькнуло, кинуло щось від себе — і в ту єдину живу сосну, під якою вони стояли, з тріском ударилась стріла. Бризнув чорний вогонь, загоготіло полум'я, і наче закрутився, завертівся пекельний бурав, виїдаючи всю серцевину сосни — від її вершечка до кореня. Сосна загула і вклякла. Вона стала тверда, як графіт. Хвоя на ній дзвеніла дротом.
Сиз відчув, що і на ньому сорочка трохи підсмалилась.
— Ага, ось де вони, двоє карликів, — зареготав один страшило. — Сховались під деревом! Як руді миші! Ловіть їх! Ловіть їх! Зараз ми їх підсмажимо на вогні!
Страшило махнув рукою — і десяток чи два волохатих здоровил, важко переступаючи ногами, посунули до них. Видно, вони хотіли взяти Чублика й Сиза живцем. Сухе, вигоріле паліччя на землі тріщало у них під лаписьками.
Чублик і Сиз з жахом дивились, як наближаються страховиська, і не в силі були поворушитися. А навкруг тріщало. Приблуди обходили, оточували їх.
— Дядьку Сизе, тікаймо! Вони ж нас з'їдять!
Хтозна, чи Чублик вигукнув, чи просто подумав про це, та раптом їх шарпнуло вбік. Вони зірвалися з ніг і вдвох, мов зайці, кинулись в кущі, запетляли, спрожогу перестрибували через пеньки й колоди. Сухе й колюче гілля било й хльостало їм в обличчя, обривало на них одежину. А страховиська з криком і диким виттям гналися за ними.
І що за мана!
Тут же, просто на очах, вони міняли подобу. То бігли, наче ведмеді, то раптом перевдягалися — і гналися вже як гурт воїнів-кочівників в шкурах-накидках, з луками й стрілами за плечима. Як, звідки вони взялись в цьому доброму грибному лісі? З якого темного царства виповзли?
Сиз упав, Чублик ще пробіг трохи і провалився в яму. Він і не додивився як слід, що то воно за яма — дощова вибоїна чи, може, барліг. Він лише подумав: «Сиза сюди! Швидше! Тут порятунок!» Видерся, намацав Сиза, та підняти не міг, не подужав, просто покотив його, звалив у схованку.
Тільки попадали вони и влипли в землю, як над ними затріщало. Здоровила в шкурах-накидках один за одним перестрибували через рів і мчали далі. Бух! Бух! — важкий гул котився лісом. То волохаті розбійники — лобами! — били з розгону в дерева, і спалені стовбурища падали ниць, наче їх валив хтось величезною довбнею.
Дика зграя бігла, і кожний проламував за собою цілу просіку, нищив і топтав усе під собою.
— Де вони? Де? Ми їх загубили! — страшним риком озвався один воїн-страшило, найбільший в усій компанії. — Ану, всі назад! Перенюхайте землю, а щоб знайшли їх!
Волохаті мамули повернулися і всі, як бики, загребли лапами землю, закопитили, занюхали вогке листя.
Добре, що греблись вони в гущині, за деревами і не бачили двох нещасних, які притаїлися в ямі.
— Дядечку, десь тут річка, давайте туди… під воду.
— Ох, не можу, Чублику. Ногу… Ногу я підвернув.
— А ви хоч повзком. Спирайтесь на мене. І швидше, дядьку, чуєте!
Він підсадив Сиза — і вони поповзли. Рівчаком, попід колючими батогами ожини, яка впивалася в їхнє тіло, через якесь грузьке болітце. Важкий кругленький Сиз постогнував, за щось зачіпався, казав — не дотягнеться. Та от в корчах туго забилась, захлюпотіла річка, і вони порачкували скоріше.
— Пригинайтесь, дядьку, пролазьте осьде, під цими колодами…