Мішок труснуло і вдарило об корч і тут же підкинуло вгору. Сиз простогнав і захвилювався: чи не придушили його бідну птаху? Зозуля легенько поворушила крилом. «Ага, ти ще жива, моя сиза голубко! От і добре, поїхали!»
Несли їх довго. Через якусь річку й болото, через місток, а далі загромохкало під ногами каміння, і мішок тягли кудись на скелю, а може, на круте узгір'я. Та найстрашніше було для Сиза, коли його розгойдали і він думав, що вже смерть йому, що зараз кинуть його з кручі вниз головою. А мішок розгойдали і жбурнули кудись в небо, і хтозна-де, за широкою розщелиною, з реготом спіймали інші лапи. Ще трохи пронесли попід скелею, і тут запахло таким противним духом, що Сиз і сонний чхнув.
Видно, тут був табір або стійбище отих патлатих мамул-розбишак.
Прокочувався трубний гомін, скрегіт каміння під ногами. Десь далі, було чути, веселилась брава компанія, там дружно гоготіли й обгризали кістки і пробували на все горло затягти пісню:
Сизові одразу згадались обгорілі дерева, мертві білченята в дуплах і на землі. «Трапезують, гемони!» — невесело подумав він.
Раптом все стихло. Гуркнули кам'яні ворота, з димом і шипінням в пазах одчинилися.
— Pax! Pax! — пролунало в ущелинах грізне.
Дванадцятеро виструнчилися, вдарили підборами в кам'яну підлогу і понесли Сиза на витягнутих руках.
— Стій! Хто йде? — грізно перепиняли їх на кожному кроці.
— Pax! Pax! — відповідали дванадцятеро, і їх пропускали далі, в чорні кам'яні печери.
Та от вони кинули мішок на землю, мабуть, комусь під ноги («Щоб вас трясця кидала!» — застогнав Сиз), і один із дванадцяти, як із гармати, випалив:
— О великий сокрушитель скель і спалитель лісів, найсильніший і найхоробріший цар під землею і на землі, наш безсмертний Магава Перший! Твоє повеління ми виконали: ось коло твоїх ніг той жалюгідний карлик, що хотів розвідати «чому?».
— Pax! Pax! — наче залізом зашкребло об камінь.
Хтось тяжко звівся і вп'явся очима у своїх підданих.
— А де той менший карлик, який теж осмілився ступити з ним за річку, в мої володіння? — гримнуло кремінним голосом.
Неважко було зрозуміти, що то озвався у гніві не хто інший, як сам Магава Перший.
Довго-довго висіла грізна мовчанка, аж камінь закришився під поглядом Магави. Знов рахнуло й зашкребло над головами, і на гнівний жест вождя гурт дванадцяти швидко забелькотів про те, що вони, недостойні піддані, все зробили, щоб виконати повеління сокрушителя: сімнадцять разів оббігли круг озера, хотіли враз і негайно схопити меншого карлика, та схопити його не можна було ніяк: він сидів на воді, в довбанці.
А вода…
І тут Сиз почув про воду щось дуже химерне. Виходить, «сокрушителі» найбільше бояться живої води, бояться її, як лихий вогню. Бо колись їм прамати, якась печерна Гаргара, що викрадала людей, сказала: «О мої любі кам'яні діти! Ніколи й ніде не підступайте до води — вода для вас небезпечна, вона вас проковтне й втопить. Ніколи й ніде не торкайтесь живого вогню, він вас спалить. Ходіте сушею, ходіте скелями і лісами, несіть на стрілах чорний вогонь, а в серці печерну безстрашність — і вас ніколи й ніхто не поборе ні під землею, ні на землі».
Сиз хоч і спав, та тут нашорошив вуха і став потихеньку накручувати собі на вус про ту живу воду і страшний для них білий вогонь. А що воно за «сокрушителі», що то за лиха сила і як від неї спекатися, — про все це ще треба було гарненько помислити й поміркувати.
Одне слово, виходило, що меншого карлика (а Сиз догадався, що то мова про Чублика) розбійники так і не спіймали.
Магава Перший довго і грізно дихав, ганяючи перед собою вітер.
Нарешті повелів:
— Киньте його в темну яму-печеру, розв'яжіть його і пильнуйте у два ока, щоб було рах-рах! А завтра — на допит.
— Pax! Pax! — відповіли дванадцятеро.
Сиза потягли у мішку і кинули в якусь чорну яму. «А розв'язати? — забурчав сонний Сиз. — Що ж ви, гемони, не виконуєте повеління свого ж ідола?»
Розділ дев’ятий
— Та ну його к лиху! Не будемо розв’язувати. Хай так посидить, спокійніше нам буде. Не втече, — сказав один з підданих, той, що кидав Сиза в яму.
Чулося, як вони прикотили дві здоровенні каменюки, затулили з краю вхід і всілися тут же вартувати.
Один із них позіхнув, аж захрустіли кісточки: видно, добряче хотів спати!