— Слухай, Квасило, — позіхнув тепер другий. — А з якої ти бочки наливав сонного зілля? З дубової чи з березової?
— А кат його зна! Темно було, і я налив з тої, яку намацав у печері.
— Та ти що?! Ти знаєш, що ти наробив, рябий телепню! Треба ж з дубової було, там зілля всипляє і слух одбирає. А з березової — навпаки, спиш і все чистісінько чуєш.
Тут вартовий перейшов на тихий шепіт і настрахано вимовив:
— Рах-рах… Якщо з березової ти налив і вусатий карлик все чистісінько чув і підслухав наші секретні розмови — пропали наші голови, Квасило… Тільки взнає Магава, тут нам і кінець!
— А ти не будь дурнем, от що, Дригайло! Прикуси язика, то й не взнає.
Вони примовкли. І спершу один, а потім другий завзято зашкребли потилиці, видно, дуже їм засвербіло в потилицях і дуже було жаль розлучатися з такими добрими головами!
— Давай краще розв'яжемо вусатого, бо ще ударить чолом на нас.
— І на кий біс ми забились у ці гибельні ліси! От скажи: був я чесний болотний страшило. Батько мій звався Квасило, і я звався Квасило. Ловили ми собі жаб — свіженьких рябух і кумок, стрибали з куща на кущ, пускали носом тумани і от… Ех, не життя було — рай! А тут… Послухав дурнів, найнявся, нап'яв на себе вашу печерну шкуру і тепер… Ганяй лісом, як пес, валяй головою дерева і когось там лови круг озера. Що він тут шукає, ваш сокрушитель? Що йому треба на цих поганих озерах? Га, Дригайло?
— А ти що, не знаєш?
— Не знаю! От не знаю і все!
— Темний ти, Квасило, як ваше болото! Може, ти нічого не чув про наше печерне царство і про наші великі походи в підземних катакомбах?
— Та щось трохи чув.
— Щось трохи! Слухай, Квасило, я тобі відкрию великі секрети. Тільки ж дивись — нікому анітелень. Добре? Ну от, слухай: під скелями, на страшній глибині, куди ніхто не потикався з вашого білого світу, народилися ми, печерні сокрушителі. І тільки ми народились, тільки сп'ялись на лапи, як одразу стали під стяги, зімкнулись в грізні полки. А ти помацай мене, Квасило, ти попробуй, які ми дужі й кріпкі: шерсть у нас дротяна, тіло — з печерного каменю, а зуби крем'яні: pax, pax! I їсти ми страшно хочемо — аж скелі гриземо! З'їли ми під землею всіх хробаків, з'їли печерний мох, з'їли все чисто, і тоді Магава провів нас у гроти Сліпого кажана — і ми там добре лапи погріли: всіх кажанів подушили й посмажили! А воно тільки почни, воно ще більше хочеться, дух завойовницький нас розпирає! І ми посунули глибше, в пекельні прірви, де ховаються чорні сови й двоголові упирі. Ох і погуляли ми там, ох і одвели свою душу — все обдерли й понищили, все зрівняли й засипали камінням. І коли в нашому царстві, в печерах, стало тихо й глухо, ми раптом завили од страху й голоду: їсти!.. А кругом — чорно й пусто, стоптано все.
Не ми, а вже наче пекло завило, загула тьма. І тоді грізно крикнув на нас Магава. Він сказав: «Pax, pax! Не вийте, печерні! Я поведу вас вгору, під скелі, у новий, верхній світ. Там побував мій брат-кремнезуб, його звали Мертвою Пащею, він давно розвідав для нас: за Щербатими скелями є долина, в тій долині живуть лісові чоловічки, і ростуть там зелені дерева, і птахів безліч водиться. Там буде для нас їжі й землі — за сто віків не столочимо!»
«А вода, а білий вогонь?» — тихо спитали ми і настовбурчили шерсть. Бо кому з печер, з вічної темряви хочеться лізти у воду? Під сліпучий вогонь, щоб знайти собі наглу загибель? Ти ж чув, брат Квасило: нас, печерних, вода одразу тягне на дно, а вогонь сліпить вмент!
— А що ж Магава? — спитав простодушний Квасило і вухо наставив до свого балакучого друга Дригайла.
— Магава! «Не бійтесь! — крикнув на нас Магава. — Що нам жива вода? Де зупинить нас ріка, там дістанемо ворога списами. А буде у них білий вогонь… На їхній білий вогонь ми знайдемо чорний!»
Магава вдарив у долоні — і ось привели до нього наймудріших магів. А ти знаєш, брат Квасило, які в нас маги, — вони все вміють. Візьмуть нашого брата, печерного, і обернуть його на що завгодно — на пень, на колоду, на маленького підкам'яного таргана.
Послав Магава у глиб печер магів, туди, де гримлять підземні громи і де кипить смола. І принесли вони чорний вогонь — той, що горить в печерах і від нього ще темніше і ще холодніше стає. Ти бачив, Квасило, наш огонь. Він — як чорна блискавка, він все крушить — гори й скелі, він дерева палить, а тільки не світить і не розганяє темряву. Це вогонь для нас, для печерних. І коли ми озброїлись, коли взяли той вогонь на кінчики списів, Магава сказав:
— Вперед, печерні! Я поведу вас в долину, на нові землі. Ми спалимо ліс і житла-корчі. І там, де зараз пуща й озера, ми зробимо чорну, обвуглену скелю! І буде там ніч, і будуть наші володіння. А щоб ні місяць, ні зорі нам не сліпили, по той бік долини ми поставимо високі гори, вони затулять все небо! І буде там царство тьми і печер, і буде глуха найчорніша ніч — навіки-віків! За мною, страшили!