— А на це потрібна певна освіченість?
— Просто широта поглядів. Не затягнених у гамівну сорочку пуританської етики.
— Такий погляд, одначе, мені цілком до смаку. — Пол посміхнувсь Аннабелі. — Але наскільки він типовий, Аннабело?
— Ну, я б сказала, ж у стандартного реакціонера у вигнанні. Еге ж, Кет?
Кетрін ледь помітно скривила губи, але нічого не відповіла.
— Вперед, своячко. Захисти мене від удару ножем у спину.
— Щасливій людині, звичайно, не хочеться, щоб речі змінювались.
— Але можна трохи поспівчувати? Поділитися?
Замість сестри відповіла Бела:
— Любий, чому б не подивитися правді в очі? Адже ти найбільший у світі псевдосоціаліст.
— Дякую.
— Пляшка горілочки — й серед буйного дня зі свічкою не знайдеш нікого, хто б тебе перемаодзедунив.
Пітер пирснув:
— Послухай, ну й слівце, Аннабело. «Перемаодзедунив». Треба запам’ятати.
Пол насваривсь Аннабелі пальцем; у глибині його душі ховався жахливий російський чернець.
— Серденько, мета соціалізму, як я її розумію, полягає в тому, щоб підняти людство на ступінь вище. А не звести всіх до найменшого спільного знаменника, такого дорогого серцю кожного капіталіста.
І вони гомоніли й гомоніли; можна було зненавидіти Пола в цій ролі — просторіка, безугавного тлумача великих філософських нісенітниць. Коли з невідомої причини одно бачиш вечірній рух стомленої юрби, виснажених працею автоматів, щодо яких можеш почуватися лише щасливим обранцем долі, вищою… і безпорадною істотою. Давати їм пояснення, мотивування — неперевершена вульґарність і неперевершена брехня… різновид людожерства. Свіжа свинина на сніданок, а потім чужі життя, дрібношаткована дійсність на додаток. Урожай зібрано. Залишились тільки колоски та окремі зернятка: уривки, натяки, фантазії, егоїзм. Тільки лузга розмови, беззмістовна отава.
І досить густа навіть без цього дзижчання кружляючих слів; досить нереальна, еге ж, цілком нереальна і без додаткової нереальности всіх цих стрибучих, киплячих, непослідовних чоловічих ідей і без знання того, що все то лише зародки, які розплодяться, аж поки одного зимового вечора бездумні мільйони побачать їхнє потомство й заразяться в свою чергу. Неважко було зрозуміти ліниву роздратованість Бели: причина полягала не стільки в цій грі в первосвященика, скільки в тому, що бачиш, як він, нікчема, потертого шеляга не вартий самчик, удається до неї з такого дріб’язкового приводу, не помічає в деревах нічого, крім будівельного матеріалу для вбогих халуп свого ефемерного абсурду. Для нього все справжнє, живе, непоясненне — поза законом, він визнає їжу тільки в консервних бляшанках.
Адже зрозуміло: Пол міг би заявити, що хоче повинищувати французів усіх до решти, що завгодно, хай абсолютно зворотне тому, що він доводив, а цей неборака так само кивав би, вставляв свої «невірогідно» та «фантастично» й шукав би відправної точки.
І, знаєш, в усьому винна ти сама: не треба було називати Белу деспотом. Увесь город городиться, щоб спростувати це, й отже тільки служить зайвим доказом.
А з іншого боку, реальні дерева, двоє дітлахів коло води, чагарник, напівзанурені в землю валуни, мовчазні стрімчаки, випалена, позбавлена життя планета, сонце, безвітря; день черствів, наче недоїдені хлібні окрайці, він був уже не прозорий, не високий, а якийсь матовий і застиглий; у всьому були винні чоловіки, вони безугавно, безглуздо і всупереч елементарній гіґієні роздирають виразки своїми нібито серйозними чоловічими голосами. Зараз лише жінки мають знання. Лише сонце на спині та землю під животом знала навіть ця пуста дівчина. Бела знала тільки себе, голову своєї сплячої дитини та копітке вовтужіння другої дитини на березі; Белина участь у розмові, навіть під’юджування Пола були просто потуранням, бо маточина мусить дбати про своє: щоб спиці потроху крутилися. Адже ти сама раз бачила, як Бела того літнього вечора у себе вдома, коли ми зібралися були вчотирьох, геть куди жорстокіше шпигала Пола, аж той зірвався на ноги і вискочив у садок. Запала хвилина напруженої мовчанки. Потім Бела так само раптово, як і він, підхопилася й вибігла надвір, уже запали сутінки, але всі бачили у вікно, як вона знайшла Пола в кінці стежки, повернула його обличчям до себе й рвучко обняла. Це скидалось майже на нотацію. Вони побачили з хати, як Пол посміхнувся. Ніхто ніколи не згадував про той випадок. Він відклався в пам’яті, як старі брошки у шкатулці: над ними можна лише поплакати, бо куди ж поділися колишня мода й колишнє почуття власної гідности.
Помінятися б місцями з Белою, щоб належати самій собі, піднестися над усякою пихою.